2.3. Релігієзнавчі концепції природи релігії

Релігія - складний духовний феномен. Його неможливо пізнати раціональними методами. Тому релігієзнавство, аналізуючи релігію, здебільшого апелює до філософії, оскільки в різні історичні періоди численні філософські школи по-різному пояснювали цей феномен. Є дуже багато підходів до розуміння сутності та природи релігії. Звернемося до характеристики лише окремих з них.

Біологічна (натуралістична) концепція природи релігії. Займає особливе місце серед сучасних концепцій пояснення природи релігії. Її прихильники шукають основу релігії в біологічних чи біопсихологічних процесах людини. На їх думку, такою основою може бути «ген релігійності», «релігійний інстинкт», «релігійне почуття». Звідси-релігія є психофізіологічною функцією організму, частиною природи людини, подібно до мрійливості.

Один із засновників психології релігії, американський філософ У. Джеме, наприклад, пояснював релігію як сукупність почуттів, дій і досвіду окремої особи, оскільки їх зміст і зумовлює відповідне ставлення індивіда до божества. Еволюційна сфера психіки людини, за його розумінням, є підґрунтям, лоном релігії. За Джеймсом, емоційно-вольова сфера - глибинне джерело релігії, а філософські й богословські вчення - то лише вторинний продукт.

Релігійний досвід, за твердженням Джеймса, властивий усім людям, незалежно від їх расової та національної належності, але він залежить від самого індивіда. За класифікацією Джеймса, одні люди виявляють значні можливості до містичного злиття з божеством. Це релігійні генії (Будда, Мухаммед, апостол Павло). Інші мають меншу здатність щодо поєднання з Всевишнім, Абсолютом. Це прості віруючі. Треті - зовсім пасивні, глухі, оскільки не відчувають у собі наявності божества (невіруючі). За Джеймсом, релігійний досвід однаковий у всіх віруючих. Але залежно від соціальних умов, географічного середовища, виховання людина стає або буддистом, або християнином, чи мусульманином. Психологічні ж особливості індивіда такі, що для одних корисний науковий досвід, для інших -релігійний. Кожен має право обирати власний шлях пізнання.

Психологічна концепція. Основними її представниками є Зігмунд Фрейд, Карл Гюстав Юнг, Еріх Фромм. Основоположник психоаналізу австрійський психіатр 3. Фрейд (1856-1939 pp.) також вважав релігію природним суспільним феноменом і одночасно людським продуктом. Походження релігії він пов'язував з безпорадністю перед внутрішніми інстинктами, вбачав у ній арсенал уявлень, які коріняться в індивідуальному несвідомому й породжені потребою подолати людську безпомічність. Боги, зазначав дослідник, виконують триєдине завдання: нейтралізують жах перед природою, примиряють із грізним фатумом, що виступає передусім в образі смерті; винагороджують за страждання і незгоди, які випадають на долю людини.

Фрейд уподібнював індивідуальну релігійність персональному неврозу, а релігію - універсальному колективному неврозу, що є засобом захисту людини і суспільства від агресивних природних інстинктів.

Як вважає 3. Фрейд, релігія виконує три функції:

1. задовольняє допитливість людини, пояснює походження і розвиток світу;

1. зменшує страх перед загрозами і мінливістю життя, вселяє впевненість у добрих наслідках, утішає у негараздах;

2. вводить заборони й обмеження.

Якщо у 3. Фрейда базовим чинником релігійного є індивідуальне несвідоме, то в його послідовника, швейцарського психолога Карла Гюстава Юнга (1875-1961 pp.) - колективне несвідоме. Він вважав, що у колективному несвідомому зосереджені архетипи (прообрази, першоознаки) - одвічні образи, які можуть відкриватися свідомості під час сну, в містичному прозрінні, в міфах, у релігійних уявленнях. Релігія в інтерпретації Юнга - особлива установка людського розуму, наслідок спостережень за деякими динамічними факторами, що розуміються як «сили, духи, демони, боги, ідеали». Людина поклоняється їм через те, що вони є дуже могутніми і приховують загрозу для неї, однак до них можна звернутися і по допомогу - вони є такими величними, прекрасними, що їх не можна не любити благоговійно. Тому традиційні обряди, на думку Юнга, є формами інтерпретації архетипів. Вони, з одного боку, відкривають людині шлях до розуміння божественного, а з іншого - запобігають безпосередньому контакту з ним. За переконанням Юнга, завдяки тисячолітнім зусиллям духу праобрази втілилися у всеохоплюючу систему думок, що упорядковують світ. Основоположник неофрейдизму психолог і філософ Еріх Фромм (1900-1986 pp.), не відкидаючи внутрішній чинник релігії, разом із тим знаходить його основи в самому суспільстві, з його тотальним відчуженням, яке й зумовлює суперечливості людського існування. Релігія, стверджує він, знаходить свій вияв у різних опозиціях, що пронизують людське існування, тобто в умовах існування суспільства. Релігія, на думку вченого, є формою осмислення людиною власних кардинальних смисложиттєвих проблем. Вона виникає тоді, коли людина виокремлюється із природного тваринного середовища. Внаслідок цього виникає дихотомія як конфлікт душі та тіла, духовної сутності людини та її тваринної природи. Щоб досягти повноти свого буття, людині була потрібна опора. Нею стає релігія. Фромм своєрідно тлумачить діяльнісну функцію релігії. Об'єктом поклоніння, на його думку, можуть виступати не лише тварини, рослини, ідоли, бог, вождь, а й партії, гроші, успіх, влада тощо. Релігія у такому прояві може нести як любов, так і бути деструктивною силою; як сприяти утвердженню гуманізму, так і заперечувати його; врешті-решт, як бути двигуном розвитку суспільства, так і гальмувати його. Звідси і поділ Фроммом релігій на авторитарні та гуманістичні. В основі авторитарних релігій лежить ідея, згідно з якою вища сила, що існує поза людиною, крім контролю і влади над нею, має право вимагати від індивіда покори, шани і поклоніння. Найвища чеснота таких релігій - послух, а найстрашніший гріх - непокора.

Гуманістичні релігії - навпаки, концентрують свою увагу на людях, їх здібностях. Їх мета - досягнення найбільшої духовної сили, а не найбільшого безсилля; найцінніша їх чеснота - це самореалізація, а не послух. Домінуючим почуттям тут постає радість, а не послух і почуття провини, як це має місце в авторитарних релігіях. Бог у цих релігіях є символом власних здібностей людини, які вона прагне реалізувати в своєму житті, а не символом насилля і панування влади над індивідом. До гуманістичних релігій учений відносить ранній буддизм, даосизм, вчення Ісуса Христа, давньогрецького філософа Сократа і Спінози.

Соціологічна концепція. Засновником концепції вважається німецький філософ і соціолог Макс Вебер. Він характеризує релігію як спосіб надання сенсу соціальній діяльності: як явище культури, вона задає і підтримує відповідні сенси, вносячи «раціональність» у пояснення світу і в повсякденну мораль. Світ стає полем діяльності демонів, духів, богів, надприродних сил, де неоднорідні елементи дійсності переплітаються і створюють систематизований космос. Окреслюється загальна мета, в основу якої покладається морально-релігійна ідея спасіння, компенсації за втрачене в земному житті.

На цій основі релігія задає ієрархічно вибудовано систему норм і правил, відповідно до яких одні дії дозволено, інші заборонено. Це допомагає людині виробляти відповідні моральні позиції стосовно світу. В цій ситуації одні релігії пропонують втечу від цього світу, споглядальне ставлення до нього, наприклад буддизм, інші спрямовані на його завоювання та зміну - християнство у його протестантському різновиді.

Дещо по-іншому природу релігії розуміє французький соціолог і філософ Е. Дюркгейм. Для нього релігія - соціальний інститут, створений людиною для задоволення її певних соціальних потреб. Джерелом релігії, за Дюркгеймом, є спосіб людського існування. А оскільки людина живе у суспільстві, то все суспільне - релігійне. Суспільство само себе обожнює в релігії. Основне завдання релігії забезпечити вплив колективу на індивіда. Звідси релігійними, на думку вченого, є всі колективні уявлення і вірування, якщо вони обов'язкові для всіх членів суспільства і пов'язують індивіда з суспільством. Тому Дюркгейм визначає релігію як цілісну систему вірувань і обрядів, які об'єднують в одну моральну спільноту (церкву) всіх, хто їх визнає. Релігія, для нього, це особлива форма прояву суспільних сил, які тяжіють над індивідами і підпорядковують їх собі. Саме колективний спосіб життєдіяльності, суспільство, за твердженням дослідника, і є тією об'єктивною реальністю, яка постає причиною, об'єктом і метою релігійних вірувань і ритуалів. Підґрунтям же релігії є колективна психологія, що виникає на основі невиробничої діяльності.

На відміну від Фромма, Дюркгейм відводить релігії тільки позитивну роль. Вона, на думку соціолога, завдяки своїй поліфункціональності може сприяти конструктивним змінам суспільного організму: готуючи індивіда до соціального життя; формуючи уявлення про належне; підтримуючи усталені традиції та цінності певної культури; підживлюючи соціальну активність.

Марксистська релігієзнавча концепція. Її яскравими представниками є німецькі філософи Карл Маркс (1818-1883 pp.) та Фрідріх Енгельс (1820-1893 pp.). Як вважали ці філософи, релігія має винятково суспільну природу, а тому зрозуміти релігію, виходячи лише з природної сутності людини, неможливо. Суспільне ніколи не зводиться до біологічного і не може бути пояснене біологічними законами, властивими організму людини. Марксизм шукає джерело релігії не в біологічній сутності окремого індивіда, в перипетіях його існування, а в економічному житті та відповідних йому соціальних відношеннях.

Релігія, за словами Ф. Енгельса, як вже зазначалось, є фантастичним відображенням у головах людей тих зовнішніх сил, які панують над ними в їх повсякденному житті, - відображенням, у якому земні сили набувають форми неземних. Марксизм доводить, що неістинне відображення світу в релігійних віруваннях - не лише незнання законів природи, а й відображення певних соціальних умов життєдіяльності людей (залежність від умов життя, стану несвободи). Реальні сили, які панують над людьми, на думку Маркса, відображаються в релігійній свідомості в деформованому вигляді і виступають як сили неземні, надприродні. Цей момент марксисти називають „ соціальними коренями релігії".

Усвідомлення власного безсилля перед природними та соціальними силами, стверджують марксисти, змушує людину звертатися до надприродного з проханням допомоги і захисту. Це породжує «гносеологічні (пізнавальні) корені релігії».

Негативні емоційні стани людини (страх, відчай, горе, самітність), які вона не може пояснити, приводять, за переконанням марксистів, до виникнення «психологічних коренів релігії».

Отже, марксистська релігієзнавча концепція фіксує соціальні, пізнавальні та психологічні аспекти релігії.

В масовій свідомості побутує думка, що класики марксизму ставилися до релігії в основному негативно. Це не зовсім так. Якщо відкинути вислови типу «опіум народу», «ілюзорне сонце», «фальшиві квіти», які вони застосовують щодо релігії, то в їхньому аналізі релігії можна знайти й позитивні судження. Так, Маркс і Енгельс відводили релігії таку роль, як відновлення спотвореної реальності суспільного життя, вбачали в ній чинник, здатний подолати безпорадність, відчай, розчарування, тривале очікування майбутнього.

Завдяки релігії, вважали вони, індивід відновлює звичний для нього хід подій, долає дуалізм, подвійність, розірваність власного буття. Варто також зауважити, що теоретики марксизму залишали за релігією спроможність відкривати людям певну перспективу, пропагувати загальнолюдські цінності та ідеали, надавати сенс людському існуванню. Маркс і Енгельс не відкидали можливості для релігії, як суспільної підсистеми, претендувати на розв'язання найглибинніших фундаментальних проблем людини. Вони розглядали релігійний феномен як складне, змінне в часі багатоаспектне явище, до аналізу якого потрібен конкретно-історичний підхід.