Православ'я

Своїми витоками православ'я сягає 395 року, коли римський імператор Феодосія увів роздільне управління східною і західною частинами імперії, в результаті чого християнська церква згодом поділилася на Східну (православну) та Західну (католицьку) церкви.

Основу Східної церкви склали чотири перших автокефальних християнських церков (автокефалія - від грецьк. аutos - сам і kephale – голова; - повне самоврядування церкви) - Константино­польська, Александрійська, Антіохійська, Єрусалимська, що виникли в IV ст. на території Візантії. Вони стали називатися православними, тобто такими, що «правильно прославляють Бога». Разом ці церкви утворили Святу православну церкву. Офіційно ця назва стала застосовуватися після Великого церковного Розколу 1054 року.

Структурно православ'я поділяється на два напрямки: Східні Православні церкви (225 600 тис. послідовників) та Стародавні Східні (орієнтальні) Православні церкви (82 319 тис. послідовників) Загальна кількість православних у світі - 307 919 тис. послідовників. Вони в основному проживають у країнах Східної Європи та Близького Сходу. Обидва напрямки православ'я мають єдину канонічну практику, подібну обрядовість та майже нічим не відрізняються в догматичних символах. Православні завжди вважали, що догматичні положення можуть розробляти та приймати лише Вселенські Собори за участю представників усіх церков. Після ІІ Нікейського (787 р.), або сьомого по рахунку Собору вони більше не проводилися. Тому для Православних автокефальних східних церков характерна вірність Нікео-Константинопольському Символу віри та іншим документам 7-ми Вселенських соборів (IV - VIII ст.), а також патристиці (сукупності богословсько-філософських та політико-соціологічних доктрин християнських мислителів II - VIII ст., відомих як отців церкви - Юстина, Афінагора, Татіана, Тертуліана, Климента Олександрійського, Орігена, Афанасія Олександрійського, Василія Великого, Григорія Ниського, Аврелія Августина).

З цієї причини Православні церкви називають ортодоксальними. Ці ж принципи православ'я витримує і відносно своєї структури. Організація Православної церкви на сьогодні залишилась такою, якою вона була до Великого церковного Розколу. Східні Православні церкви не мають єдиного світового адміністративного центру і є децентралізованою асоціацією 15-ти автокефальних церков з єдиною догматичною та канонічною системами. Всі вони називаються помісними і співвідноситься одна з одітою згідно з диптихом («по честі», «табелю рангів» - списку православних церков та ієрархів за авторитетом честі), в такій послідовності: Константинопольська, Александрійська, Антіохійська (Сірія, Ліван), Єрусалимська, Руська, Грузинська, Сербська, Румунська, Болгарська, Кіпрська, Елладська (Грецька), Албанська, Польська, Православна церква в Чеських землях і Словаччини, Американська.

Перше місце серед церков займає Константинопольська, а серед єпископів - її предстоятель, який має титул «Святійший Архієпископ Константинополя - Нового Риму і Вселенський Патріарх» (з 1991 р. Варфоломій І) і вважається «першим серед рівних». На початок 90-х рр. всі церкви, за винятком Албанської, були представлені у Всесвітній Раді Церков. Не всі церкви, які оголосили себе автокефальними, є канонічними (тобто такими, що законно отримали цей статус). Згідно з правилами, кожна автокефальна церква набуває статусу канонічної (від грецьк. kanon - правило, зразок) і приймається в спілкування з іншими православними церквами лише тоді, коли отримає спеціальну грамоту - томос - від Константинопольського патріарха або відпускну грамоту від тієї церкви, частиною якої вона була до проголошення своєї самостійності.

При обранні нового глави помісної церкви слід сповіщати про це Константинопольську церкву та її представник повинен бути присутнім при інтронізації (возведенні на престол) нового предстоятеля.

Окрім автокефальних, у світі існують ще автономні православні Вони відносно самостійні, але частково залежать від автокефальних у питаннях церковно-адміністративного управління. Їх сім: Синайська (юрисдикція Єрусалимського патріарха), Фінляндська (юрисдикція Константинопольського патріарха), Японська (юрисдикція патріарха Московського і всієї Русі), Естонська Апостольська ПЦ (юрисдикція Константинопольського патріарха) та Естонська автономна православна церква - ЕАПЦ (юрисдикція Московського патріархату), Китайська (юрисдикція Московського патріархату), Північноамериканська митрополія Антиохійської ПЦ.

Автокефальні та автономні церкви становлять Вселенське, або кафолічне православ'я (повнота православ'я). Вони зв'язані спільністю віровчення, спільними рисами обрядово-культової практики, беруть активну участь а екуменічному русі. Кількісний склад православних неоднаковий у різних країнах. У Румунії, наприклад, їх 16 млн., у Греції - понад 9 млн., у Болгарії - близько 8 млн. (стільки ж у Сербії), у Грузії - 5 млн., США - майже 4 млн. Найчисленнішою є Руська православна церква (близько 60 млн. послідовників), до складу якої входять Українська, Молдовська, Латвійська церкви, частина Естонської, Білоруський екзархат (див. Додаток 5).

У 12-ти країнах православні складають більшість населення.

До Стародавніх Східних (орієнтальних) належать шість православних церков, які або не брали участі в Халкідонському Соборі (451 р.), або не визнали його рішень. Донедавна ці церкви називалися нехалкідонськими, а їх послідовники - нехалкідонітами.

Нехалкідоніти об'єднували два напрями - несторіанство (вченим Константинопольського патріарха Нестора про те, що Пресвята Діва Марія не є Богородицею, а лише Христородицею) і монофізитство (вчення архимандрита Євтихія, яке полягає в тому, що Ісус Христос - не Боголюдина, а Бог).

До цих двох напрямків належать; Вірменська церква (резиденція глави - м. Ечміадзін); Коптська православна церква (резиденція патріарха - монастир Георгія Побідоносця, неподалік м. Каїр у Єгипті); Сирійська православна церква (резиденція глави в м. Дамаск, Амтиохія), Маланкарська Сирійська православна церква (резиденція в м. Коттаям у штаті Корала, Індія); Ефіопська православна церква (резиденція патріарха в м. Аддис-Абсба); Ассирійська церква Сходу (резиденція католікоса-патріарха в м. ^{Тегеран).}

У XVI ст. монофізити та несторіанці уклали між собою унію, в результаті якої між ними встановилася евхаристійна єдність.

Нині кожна з Стародавніх східних церков є етноконфесійною спільнотою.

Наприкінці 1960 р, в їх середовищі зародився рух за об'єднання зі Східними Православними церквами, Офіційні зустрічі між двома напрямками східних православних церков почалися у 1985 р. Вже відбулося три зустрічі. На останній, яка проходила у м. Шамтезі (Швейцарія) було прийняте спільне комюніке, і несторіанці та монофізити визнали постанови Халкідонського та трьох наступних Вселенських соборів. Були зняті взаємні анафеми. Тому відносно них неправомірно нині застосовувати термін «нехалкідоніти».

Головною подією, що буде визначати на найближчу перспективу характер розвитку православ'я, є підготовка до чергового Вселенського собору Православної церкви. З 1961 р. уже пройшло три Всеправославних Передсоборих наради, в яких взяли участь і представники Стародавніх Східних Православних церков. В 1993 р. в Константинополі, у рамках підготовки до IV Передсоборної наради, визначено 10 тем порядку денного майбутнього Собору.

Вважається,, що коли буде досягнута єдність із перших чотирьох питань (православна діаспора, автокефалія і спосіб її оголошення, автономії і спосіб її оголошення, порядок у диптихах та прийняті відповідні документи), буде можливим проведення IV Передсоборної наради, а потім - скликання Вселенського Собору.

Основу православного віровчення складає Біблія ("Святе Письмо") та Святий Переказ (постанови Вселенських і Помісних Соборів, твори отців церкви, Символ Віри, затверджений на перших про триєдиність Бога, про сходження Святого Духа, про боговтілення спокуту, воскресіння з мертвих, про особливу роль церкви в житті людини у справі її спасіння, про соборність церкви, рай і пекло, хрещення. Як уже згадувалося, православ'я визнає рішення лише перших семи Вселенських Соборів.

Для православних віруючих важливим є відзначення встановлених християнством свят (дванадесятих, великих тощо), дотриманні комплексу християнських обрядів, постів визнанні культу святих і пророків, обов'язковим є відвідування храмів носіння натільних хрестиків. Основу православної обрядності складає сім таїнств, у яких «під видимим образом віруючому передається невидима Благодать Божа»: хрещення, миропомазання причастя, сповідь, священство, шлюб і єлеосвячення. Благодать Божа, згідно з православним вченням, - це невидима духовна сила яка очищає людину від гріха й обожнює її

Православне духовенство поділяється на дві категорії; чорне (ченці), що може обіймати вищі церковні чини, і біле - одружені парафіяльні священики та диякони. Ієрархія духовенства мас традиції: диякони (диякон, протодиякон, архидиякон) ієреї (ієрей, протоієрей, протопресвітер) та архієреї (єпископ, архієпископ митрополит, патріарх). Керують православними церквами патріархи або митрополити. Православні церковні парафії об'єднуються благочинні округи, останні — в єпархії, що складають патріархію (митрополію чи екзархат). Православні церкви мають монастирі (жіночі та чоловічі), духовні навчальні заклади (семінарії та академії), духовні місії, подвір'я (представництво церкви поза її канонічною територією) тощо.

Православ'я в Україні складалося впродовж багатьох століть і є продовженням київського християнства. Його специфіка проявляється в обрядово-культовій сфері, мистецькому оформленні церков, оригінальному трактуванні деяких канонів. Ці риси зумовили формуванні в ньому демократизму, соборноправності, народності, віротерпимості, гуманізму

Розвиток православ'я в Україні був достатньо специфічним і мав різноманітні історичні форми як загальноукраїнського, так і регіонального характеру. Українське православ'я сьогодні неоднорідне, немає єдиної церковної організації і представлене трьома напрямками: Українська православна церква Московської юрисдикції (УПЦ), Українська православна церква Київського патріархату (УПЦКП), Українська автокефальна православна церква (УАПЦ). Православ'я представлене в Україні і старообрядницькими течіями. Тривалий час українське православ'я було складовою Руської православної церкви.

Розглянемо історію становлення та розвиток цих напрямків, їх специфіку та сучасний стан.

Руська православна церква (до 1943 р. - Помісна Російська православна церква) - одна з автокефальних православних церков.

Формувалася на базі російських північних єпархій Київської митрополії Константинопольського Патріархату разом з утвердженням російської держави. Наприкінці XIV - поч. XV ст. починається процес виділення російських єпархій у самостійну митрополію, що завершується у 1448 р. висвяченням у Москві Собором російських ієрархів без згоди Константинопольського патріарха митрополита Московського і всієї Русі Іони. Але процес становлення самостійної Російської православної церкви завершився лише в 1589 р., коли під тиском московського царя Константинопольський патріарх Ієремія висвятив митрополита Іова на патріарха Московського і всієї Русі, закріпивши цим РПЦ у нормах канонічного права як автокефальну У 1686 р. РПЦ приєднала до себе Київську митрополію. При Петрі І відмінено патріаршество і запроваджено у І72І р. Святійший Правлячий Синод РПЦ як церковний уряд на чолі з. обер-прокурором, що перетворило РПЦ у державну церкву а православ'я - в офіційну ідеологію російського самодержавства. З 1917 р. в РПЦ відновлено патріаршество.

Патріархом Церкви обрано Тихона (Бєлавина). І хоч Помісний собор 1917-1918 рр. визначив, що духовенство не буде займатися політикою, Тихон прокляв радянську владу і заборонив спілкуватися з нею. Почалися арешти духовенства, репресії священиків. Проте в 1923 р. Тихон відмовився від антирадянської діяльності. В 1927 р. патріаршим місцеблюстителем став митрополит Сергій (Страгородський), який створив при собі Тимчасовий Синод, визнаний владою.

У повоєнні десятиліття РПЦ очолювали Алексій (Османський) і Пімен (Ізвєков). З 1990 р. РПЦ очолює патріарх Алексій ІІ (Рідігер). Наступив період відродження православ'я в Росії, чому сприяє перетворення РПЦ у фактично державну релігію країни, Вищими органами управління церкви є Помісні та Архієрейські Собори, Синод. Кадри священнослужителів готуються в духовних академіях, семінаріях, училищах, іконописних і регентських школах. Нині в юрисдикції РПЦ знаходяться 64 єпархії в Росії, 5 - в країнах СНД, 9 єпархій в інших країнах, УПЦ (36 єпархій), Білоруський екзархат (10 єпархій), Латвійська автономна православна церква, Молдавська ПЦ та Японські православні церкви (3 єпархії), інші підрозділи.

РПЦ має свої періодичні видання, друкує Біблію, церковні календарі, богословську та богослужбову літературу. Бере участь у

Українська православна церква (УПЦ) - православне церковне утворення, узаконене в структурі Російської православної церкви її Архієрейським собором у січні 1990 р. шляхом надання широкої адміністративної автономії при одночасному збереженні канонічного підпорядкування Московському патріархату. Мстою цієї акції Російської Церкви була протидія прагненням православ'я України мати свою автокефалію. Це свідчило про те, що у розв'язанні проблем церковного життя керівництво РПЦ іде в руслі загальної політики Росії за утримання України в орбіті своїх стратегічних інтересів. Московська Церква на Харківському єпископському зібранні, проведеному 27 червня 1992 р., усунула з посади предстоятеля Церкви митрополита Філарета (Денисенка), який активно обстоював ідею повної незалежності Православної Церкви в Україні, і висвятила на неї свого Управляючого Справами митрополита Володимира (Сабодана).

УПЦ в 2004 р. мала 36 єпархій, 10384 громади, 151 монастир (в них 4095 ченців і черниць), 15 духовних навчальних закладів (в них 4282 слухачі), 95 періодичних видань (журнали «Православний вісник», «Слово», «Православная семья», «Спасите наши души»; електронний часопис «Амвон»; газети «Православная газета», «Начало»), 8620 священнослужителів, 8858 культових споруд. Керівництво УПЦ здійснює Синод.

Українська православна церкви Київського Патріархату (УПЦ КП) - одна із православних церков України, утворена в червні 1992 р. на Об'єднавчому соборі, в роботі якого брали участь ієрархи, ієреї і миряни, які представляли очолювану Патріархом Мстиславом (Скрипником) Українську автокефальну православну церкву (УАПЦ), а також ту частину очолюваної митрополитом Київським і всієї України Філаретом (Денисенком) Української православної церкви, яка визнала необхідність автокефальної церкви в незалежній Україні. Главою об'єднаної церкви було визнано главу УАПЦ Мстислава.

В утворенні УПЦ КП втілилася давня мрія українців мати свою духовну самостійність у православному світі й реалізувалося проголошене Новим Завітом право кожного народу на свою Церкву, свого першоієрарха. Проте канонічність УПЦ КП ще не визнається помісними православними церквами, хоча вона фактично є правонаступницею Київської митрополії, заснованої після хрещення Київської Русі у 988 р. при святому князі Володимирі Великому. В Київську митрополію на той час входили території сучасної України, Білорусії, Прибалтійських країн, частини Польщі, Смоленської області (Росія). Київська митрополія була складовою частиною Константинопольського патріархату з 988 р. до 1686 р., коли вона незаконно, всупереч церковним канонам, була відірвана від Константинополя і приєднана до Московського патріархату.

Константинопольський Вселенський патріарх і до цього часу не визнає це приєднання і вважає територію колишньої Київської митрополії своєю канонічною територією. До приєднання Київської митрополії Московським патріархатом, за часів Київського митрополита Петра Могили, ця митрополія мала права широкої автономії і вже тоді ставилось питання про утворення Київського патріархату. Але цей намір не був втілений у життя через те, що в 1654 р. при Богдані Хмельницькому Україна була поступово приєднана до Росії. З втратою своєї незалежності в 1686 р. Київська митрополія поступово втрачала свої права незалежного церковного утворення і згодом перетворилася на звичайну єпархію Російської церкви.

У 191 9 р. український уряд на чолі з Симоном Петлюрою проголосив автокефалію Української православної церкви. А в 1921 р. українська церква була проголошена автокефальною на Всеукраїнському православному соборі (УАПЦ). Очолив церкву митрополит Василь Литовський, Церква проіснувала до 1930 р, і практично була ліквідована. Під час німецької окупації України УАПЦ відродилась, відокремившись від Польської православної церкви, яка в 1924 р. отримала статус автокефалії від Вселенського патріарха Григорія VII.

Після визволення України від німецьких окупантів у 1944 р. ця церква знову припинила своє існування. Єпископат і частина духовенства церкви емігрувала в Європу і в Америку, де УАПЦ продовжувала функціонувати. В 1988 р. почався рух за третє відродження церкви. 2 жовтня 1990 р. органи влади УРСР офіційно зареєстрували УАПЦ, а 18 жовтня відбулась інтронізація митрополита Мстислава, який очолював церкву за кордоном, на Патріарха Київського і всієї України.

Паралельно з цим митрополит Київський і Галицький Філарет, що був тоді Місцеблюстителем патріаршого Московського престолу і головуючим на Помісному Соборі, домігся для Української православної церкви (Український екзархат у лютому 1990 р. був перейменований на УПЦ) права «незалежності і самостійності в управлінні», тобто автономії. 26 жовтня 1990 р. Архієрейський Собор Московського патріархату прийняв рішення про надання Філарету посади довічного предстоятеля УПЦ. 1-3 листопада Філарет скликав Помісний Собор за участю всього єпископату, духовенства, мирян, представників монастирів та духовних навчальних закладів. Собор одноголосно прийняв постанову про автокефалію УПЦ. Це означало відокремлення УПЦ від Московського патріархату. 31 березня — 4 квітня 1992 р. на Архієрейському Соборі Московського патріархату УПЦ було фактично відмовлено в автокефалії. Усунута від посади Філарета не вдалося, він залишився предстоятелем УПЦ.

27 травня цього ж року у Харкові відбувся Архієрейський Собор, інспірований Москвою, на якому було прийнято рішення про усунення Філарета з посади предстоятеля УПЦ і на його місце обрано керуючого справами Московського патріархату митрополита Володимира (Сабодана). 25-26 червня 1992 р. в Києві відбувся Всеукраїнський Православний Собор, який об'єднав УАПЦ і частину УПЦ Московського патріархату в єдину Помісну церкву - Українську православну церкву Київського патріархату (УПЦ КП). 1-6 липня 1992 року делегація цієї церкви на чолі з Філаретом відвідала Вселенського патріарха в Константинополі на його запрошення з метою розв'язання проблеми автокефалії УПЦ і передала йому відповідного листа тодішнього президента України Л.Кравчука. Відповідь патріарха Варфоломія була такою;

1. Україна має право на автокефальну церкву.

2. Щоб визнати автокефалію, треба щоб УПЦ спочатку об'єдналася.

3. Він хотів би зберегти добрі стосунки з Московським патріархатом.

Отже, справа автокефалії УПЦ повністю залежить від її об'єднання.

11 червня 1993 р. після смерті Мстислава Місцеблюстителем патріаршого престолу був обраний архієпископ Володимир (Романюк), який і став наступним предстоятелем церкви. Його заступником було обрано митрополита Філарета (20.10.1993 р.). 14 липня 1995 р. патріарх Володимир помер, а 20-21 жовтня цього року на Помісному Соборі УПЦ КП патріархом Київським і всієї Русі-України було обрано митрополита Філарета. Частина духовенства і мирян відійшла від УПЦ КП, в т. ч. протоієрей Володимир Ярема. Оскільки частина парафій УАПЦ не увійшла в УПЦ КП і не мала свого предстоятеля, Ярему було висвячено в єпископа і 6 вересня 1993 р. на Помісному Соборі обрано патріархом під іменем Димитрій. Перед цим він прийняв чернечий постриг.

На початок 2004 р. УПЦ КП мала 3395 релігійних громад, що входять а 31 єпархіальне управління. В її структурі функціонує 34 монастирі (185 ченців і черниць), 16 духовних навчальних закладів (в яких 1481 слухач). Різноманітну інформацію віруючим надають

^{25 періодичних видань (журнал «Православний вісник» ; щомісячник «Інформаційний бюлетень»; двотижневик «Голос православія»" та ін.).} Мирянами опікуються 2588 священнослужителів, Церква має 2238 культових споруд.

Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ) - одна із православних церков, яка діє в Україні. Така церква є також у США, Канаді, Австралії та ін. країнах, де проживають вихідці з України, Прихильники ідеї автокефалії православ'я в Україні прагнуть до повної незалежності їх Церкви і насамперед від московської Патріархії. Відомо декілька спроб відновлення самостійності православ'я в Україні. Одна з них - у дожовтневий період. Серія кроків духовенства і мирян, спрямована на демократизацію і відродження національних особливостей церкви, увінчалась скликанням у жовтні 1921 р. Всеукраїнського Православного Церковного собору, який затвердив канони УАПЦ і її внутрішній устрій, обрав ієрархію Церкви тощо. Проте в січні 1930 р. на ІІІ Всеукраїнському Православному соборі було прийняте рішення про саморозпуск УАПЦ, значна частина її діячів була арештована за звинуваченням в участі у Спілці визволення України. Нове відродження УАПЦ почалося в роки Великої Вітчизняної війни в основному на заході і частково в центральних областях України. Церква припинила своє існування з вигнанням загарбників. У післявоєнний час утворюється декілька церковних формувань у США, Канаді, Англії, Австралії, Південній Америці та Західній Європі, які дотримуються орієнтації на українську православну автокефалію.

Новий рух за відроджений УАПЦ в Україні почався в лютому 1989 р. зі створення «Ініціативного комітету за відновлення УАПЦ». У червні 1990 р. відбувся Всеукраїнський собор УАПЦ, а в листопаді - інтронізація патріарха. Ним був обраний митрополит Мстислав (Скрипник), який водночас залишався і главою Української православної церкви у США. У червні 1992 р. в Києві відбувся Об'єднавчий собор, на якому представники від тієї гілки Української православної церкви, яка підтримала лінію митрополита Філарета на повну канонічну незалежність (автокефалію) керованої ним УПЦ, а також від УАПЦ, утворили Українську православну церкву - Київський Патріархат. Проте постанови цього собору не знайшли підтримки серед частини кліру і мирян УАПЦ. Вони не ввійшли в об'єднану церкву, Після смерті Мстислава, у вересні 1993 р., підтримані двома єпископами, вони провели собор УАПЦ, на якому новим патріархом УАПЦ обрали протоієрея Володимира Ярему, який узяв ім'я Димитрія, В червні 1995 р. відбулася реєстрація державними органами Статуту УАПЦ.

Після смерті в 2000 році патріарха Димитрія предстоятелем церкви (без сану патріараха) обрано митрополита Мефодія. Сьогодні церква мас 1156 парафій, об'єднаних у 12 єпархіальних управлінь, більшість з яких галицькі (Львівська, Івано-Франківська, Тернопільська області), 5 монастирів (12 ченців і черниць), В діяльності церкви простежується тенденція створення своєї структури у центрі та на південному сході України. УАПЦ має 7 духовних навчальних закладів (258 слухачів), 7 періодичних видань (журнал «Православна Галичина», газета «Наша віра» та ін.), 685 священнослужителів, у власності церкви знаходиться 746 культових споруд.

^{Буковинська православна церква} - окреме православне церковне об'єднання, яке в різні століття було підпорядковане різним патріархатам, Населення Пруто-Дністровського межиріччя, яке пізніше дістало назву Буковина, входило до складу Київської Русі і підлягало юрисдикції київських митрополитів. У 1156-1401 рр. це вже була окрема єпархія Галицької митрополії. З утворенням Молдавської держави вона стала спільною церквою українців і молдаван, а після занепаду Галицької митрополії в 1401 р. — самостійною Сучавською митрополією зі староукраїнською богослужбовою і діловою мовою. Опікувалась підупалим православ'ям у Галичині. В 1630-1782 рр. підпорядкована митрополитам в Яссах, які запровадили в богослужіння румунську мову. В 1782-1877 рр. вважалась Радівецькою, пізніше Чернівецькою єпархією, що була під юрисдикцією карловацьких митрополитів (Сербії). У 1873-1921 рр. - окрема митрополії Буковини з широкими автономними (фактично автокефальними) правами. Залякавши буковинців унією, ієрархи церкви сприяли відокремленню Буковини від Галичини. Ослаблене розділом українське населення піддавалося насильницькій румунізації з боку семигородських і місцевих владик. Боротьба української інтелігенції та духовенства за рівні права в ^{церкві завершилася в 1918 р. утворенням вікарних єпископств для українців і румунів. У 1912-1940, 1940-1944 рр. митрополія.}

Буковини і Хотина стала складовою Румунського Патріархату, базою румунського шовінізму й основним чинником асиміляції українців. З 1945 р. віруючі Чернівецько-Буковинської єпархії - в складі Московського Патріархату. На сьогодні на Чернівеччині функціонують дві православні єпархії - Українська Православна церква (УПЦ) та УПЦ Київського Патріархату При участі останньої в Чернівецькому університеті відкрито філософсько-теологічний факультет. Є кілька десятків буковинських парафій і в українській західній діаспорі,