5.1 Народні релігії

Народні релігії (від грецьк. etnikos - родовий, народний, язичницький) - це так звані природні релігії, або ті, які виникають внаслідок поступового й довготривалого розвитку світоглядних уявлень тієї чи іншої спільноти про світ природний і надприродний і які представлені у вигляді міфів, традицій, звичаїв, обрядів, культів.

До народних релігій належать такі релігійні комплекси, які виникли в середовищі ранніх етносів і відповідали їхнім духовним, ідеологічним, культурним потребам. У літературі ці релігії позначаються за допомогою префіксів «старо», «давньо»: давньо­іранська, давньослов’янська, староєгипетська, староіндійська, старогрецька, староримська. Вони були попередниками більш розвинутих релігій державних етносів (зороастризм, грецький чи римський політеїзм, релігія ацтеків чи інків, релігія східно­слов'янських племен Київської Русі).

Народні релігії є обов'язковими для сповідування представниками наявних етнічних спільнот. Доля народних релігій великою мірою залежить від історії розвитку народу. Під впливом зовнішніх обставин - природних чи соціальних (зміна клімату, війни, поневолення і поглинення іншими етносами) - зі зникненням народу зникає і його релігія. При конструктивній еволюції народу до рівня нації народна релігія переростає рамки вузької етнічності і стає загальнонаціональним явищем (індуїзм, даосизм, конфуціанство, синтоїзм, сикхізм), тобто національною релігією. Національна релігія - вищий ступінь розвитку етнічної релігії. Народні релігії мають такі типологічні характеристики:

1. вони є результатом релігійного синтезу родоплемінних культів і нововведень у релігійному житті певного народу;

2. збіжні етнічні і релігійні кордони;

3. суцільний політеїзм (від грецьк. poli - багато, theos - бог), тобто для всіх цих релігій характерним було багатобожжя. На відміну від панування в первісних релігіях сімейних богів, на передній план висуваються божества, які є покровителями народу. Політеїзм тут ієрархічний: виділялися головні боги на чолі з верховним, а також помічники, які відповідали за окремі ділянки земного і потойбічного життя;

4. виокремлення двох комплексів ідей: один - для народних мас, де сильні залишки родоплемінних культів; другий - офіційний - для верхівки суспільства (утверджував нові ідеї: соціальної нерівності, походження та успадкованості влади земних володарів від богів, необхідність зрощення влади релігійної і політичної). У народних релігіях земна ієрархія, побудована за принципом панування й підлеглості, відтворюється в небесній, де в рамках політеїзму кожний із богів опікується якоюсь стихією чи якоюсь стороною життєдіяльності народу;

5. окрім звичного уособлення явищ і сил природи у вигляді духів (гноми, мавки, русалки, водяники тощо) і богів (сонця, місяця, вітру, вогню), у народних релігіях персоніфікується людська праця (боги землеробства, скотарства), різні сфери діяльності (бог письма) тощо;

6. основними об'єктами релігійного поклоніння стають боги, які у свідомості людей поступово змінюють свій зовнішній вигляд (зооморфізм - поклоніння богам в образах тварин - поступається зооантропоморфізму, тобто поєднанню в особі божества людських і тваринних рис, та антропоморфізму - поклонінню людиноподібним богам);

7. обов'язковість і складність жертвопринесень. Щоб бути впевненими в бажаному ставленні божества до себе, треба було умилостивлювати надприродні сили жертвою, здійснюючи її під час обов'язкових і складних обрядів. Вважалося, що жертва може бути прийнята тільки при правильно здійсненому ритуалі. З'являється жрець як посередник між богами і людьми. Він - жертводавець, ворожбит, заклинатель, цілитель, охоронець таємних знань, співець, автор гімнів. Його діяльність утаємничена, стосунки з віруючими - дистанційовані. Віруючі - не учасники, а споглядальники обрядів. Раби, чужинці, соціальні низи до культового обряду не допускалися;

8. у жертву богам приносили: пшеницю, виноград, млинці, мед, молоко, вино, пахучу траву, птиць і тварин. Є відомості про людські жертвопринесення у давньовавилонській, давньоєгипетській, давньогрецькій, давньофінікійській, давньомексиканській релігіях;

9. відсутність храмів, знань про свого родоначальника, письмових джерел (окрім релігій єгиптян та майя). Основна форма передачі знань є усний міф;

10. зародження вчення про загробну (посмертну) винагороду.

В сучасному релігієзнавстві немає єдиного погляду на те, які з ранніх етнічних релігій потрібно віднести до народних. Зупинимося на аналізі тих, які належать до народних майже в усіх класифікаціях. Це, насамперед, релігії стародавнього Єгипту, народів Дворіччя, Малої Азії та Східного Середземномор'я, Стародавньої Індії, давньогрецька, Стародавнього Риму, давньоіранська, давньоукраїнська.