Тема 6. Онтологія релігії

209

не є буття. Кантові судження були вагомими й мали значний резонанс, але, похитнувши, не спростували онтологічний доказ. Більше того, згодом Гегель взяв верх, довівши, що думка про сто талерів не є поняття, а лише абстрактне уявлення, результат процесу мислення. Дійсне поняття, за Гегелем, конкретне, воно - продукт розуму, воно - об'єктивне. З часом онтологічний доказ набув нового відродження, зазнав нової реконструкції. Нині версія онтологічного доказу існування Бога опирається на логіко-модельні розрізнення між випадковістю і необхідністю. Бог або необхідно існує, чи необхідно не існує. Оскільки поняття максимально досконалої істоти когерентне (від лат. cohaerens -взаємопов'язаний), то її існування логічно необхідне.

Тривалу історію і різні версії мав і найприйнятніший із доказів -космологічний. Його основоположна ідея полягає в тому, що Бог повинен існувати, тому що Всесвіт повинен був мати свій початок і тому, що здійснити це міг тільки Бог. Таке судження тісно пов'язане з переконанням, що все, що виникло, повинно мати якусь причину. Філософською мовою це можна висловити так: якщо дещо існує, то мусить існувати і безумовно необхідна, надреальна сутність.

То ж, оскільки все, що виникає, має причину свого існування і оскільки Всесвіт виник, то він має причину свого існування, якою і є Бог.

Існує кілька версій космологічного доказу (за випадковістю, за задумом) та найсуттєвішим є "доказ за першопричиною", що міститься у перших трьох із так званих "п'яти доказів", розроблених Томою Аквінським у праці "Summa Theologiae".

Тома Аквінський розпочинає свою аргументацію з трактування змін (руху). У світі не викликає сумніву те, твердить він, що все змінюється, замінюючись чимось іншим. Але ця зміна може статися лише тоді, коли існує щось таке, що чинить вплив на істинну сутність даної речі, досягнуту внаслідок змін. То ж, на думку Аквіната, повинна бути першопричина всіх змін, яким підпадають речі. Адже не може існувати нескінченного ланцюгу речей, замінюваних іншими речами, бо кожна зміна в даному ряді взаємопов'язаних змін виступає лише опосередкованим ініціатором змін і сама потребує ініціації ззовні. Має бути щось таке, що спричинює зміни в речах, а саме не підлягає змінам ззовні, мусить існувати незмінний ініціатор змін, яким і є Бог.

Згідно з другим доказом Аквіната, одна природна річ обумовлює іншу, у світі існує загальна причинна обумовленість. Але в такому разі мусить бути перша причина або щось таке, що не завдячує своєму існуванню чомусь іншому. Ми ніколи не спостерігали і не могли спостерігати щось таке, що мало б причину в самому собі, бо це означало б, що ця річ передує собі самій, а це - неможливо. Такі ряди причин, за логікою мислення Томи Аквінського, мусять десь доходити до краю, впорядковані низки причин мусять мати першу ланку, відправну основу, якою і є Бог.

210

Розділ II. Філософське витлумачення Феномену релігії

Згідно з третім доказом, світ складається з необхідності і випадковості. Будь-яка необхідна сутність або завдячує своєю необхідністю чомусь іншому, або ні. Але оскільки ми, як твердить Аквінат, змушені покласти край низці причин, що породжують наслідки, так само ми повинні зробити й з низкою необхідних сутностей, які самі черпають свою необхідність ззовні. Ми десь мусимо зупинитись і впровадити необхідну сутність per Se (у перекл. з лат. означає "само по собі") - джерело необхідності для всіх інших. Таким джерелом визнається Бог.

В основі телеологічного (від грецьк. телео - мета) доказу існування Бога, який, за словами Канта, заслуговує на те, щоб про нього говорили з повагою, лежить ідея того, що порядок, який ми спостерігаємо в навколишній природі і Всесвіті загалом, є результатом задуму і дії розумного й всемогутнього зодчого.

Найперший зразок викладу телеологічного доказу відзнаходимо у трактаті Ціцерона "Natura Deorum" ("Походження богів"), де один із персонажів - Луцілій

- висловлює думку, що Всесвітом має в якийсь спосіб правити або спричинювати його вищий розум, адже порядок у природі не може мати випадкового характеру. Ця ідея лежить в основі всіх версій телеологічного доказу або, як його ще називають, доказу за задумом.

Історія телеологічного доказу - це не лише історія спроб дати відповідне тлумачення різним формам порядку та намагань життя природи, але й історія прагнень залучити в "дослідну основу" цього доказу нові сфери природного, соціального, особистісного буття.

Як правило, звертають увагу на два способи доведення, до яких вдаються ті, хто вбачає у світобудові ознаки задуму. До першого належать ті, хто розглядає задум як закономірність, до другого - ті, для яких задум виявляється як мета

У версії, в якій доказ за задумом проявляє себе як закономірність, домінуючою є ідея високого рівня впорядкованості Всесвіту, що можна з'ясувати тільки впливом розумної сили або розумної причини, тобто причини, наділеної розумом. Один із авторів такої версії Річард Свінберн, звертаючи увагу на всюдисущність послідовності закономірностей, що спостерігаються нами, пояснював, які прості закони керують всіма подіями, що змінюють одна одну. З підручників фізики, хімії та біології, говорив він, ми можемо дізнатися про те, як поводить себе у світі майже все. Закони такої поведінки можна визначити за допомогою відносно простих, зрозумілих людям формул, завдяки яким існує можливість успішно передбачати майбутнє. Та якщо впорядкованість природи це

- відповідність формулі, простим фізичним законам, які можна передати словами, то впорядкованість Всесвіту постає як вкрай дивовижне явище, зазначає Свінберн. Для Всесвіту так природно було б перебувати в хаосі, але ж ні - він є дуже впорядкованим. І тут наукового пояснення, на думку Свінберна, бути не може, оскільки в цьому поясненні ми розглядаємо окремі явища як породження попередніх явищ у відповідності з фізичними законами, а закони найвищого