Тема 19. Релігійність - форма буття релігії

539

повчання. Ст.Ярмусь пов'язує виділення цих двох рівнів з аспектами сприйняття релігії та розуміння її сутності. Критерієм першого є церковно-віросповідна нормативність, а критерій другого полягає в етико-фідеїстичному прагматизмі.

Сутність останнього своїм виявом має таке життя і переживання особистості, коли відчувається якийсь глибинний зв'язок з чимось Божественним, сакральним, якщо воно навіть не оформилось в якусь певну форму. Це і є якраз відчуття причетності до чогось високого, священного, яке було і є завжди у кожного народу, в тому числі й українського. І для цього не обов'язково треба бути лише християнином. Так, наявний до прийняття християнства духовний рівень життя нашого народу навіть перевищував греків, від яких вони перейняли Віру Христову. Ст.Ярмусь відзначає, "що навіть тоді, коли русичі (предки українського народу) не були християнами, під оглядом етичного аспекту своїх релігійних вірувань вони перевершували християнську Грецію".⁶

Церковно-віросповідний рівень духовості передбачає насамперед знання й виконання різних норм (догмати, канони, церковний устав, церковний молитвослов), які потрібні для правдивого сповідування християнського вчення. Проте на цьому рівні не можуть бути всі послідовники певних віровизнаних. Так, для нашого народу не є властивим дуже глибоке знання Священного Писання, але це не заважає йому мати досить глибоку віру.

Таким чином, духовість не є принципово відмінною від духовності. За своєю суттю вони є синонімічними. Духовість в собі передбачає насамперед власну діяльність духу людини з наближення до Божественного, а також такі емоційні компоненти, як Віра, Надія та Любов, які скоріше можна пов'язати з душевними переживаннями. Відтак духовість є, власне, першим рівнем духовності поруч із душевністю та тілесністю. Саме вживання цього терміну пов'язано з особливостями мови представників діаспори. В цьому контексті ми можемо вважати, що ці явища однопорядкові.

Релігійна духовність особистості виявляється через релігійну свідомість, релігійний світогляд, систему прийнятих нею релігійних цінностей. Вона визначає ставлення віруючої людини до навколишньої реальності, до буття. Буття - це засіб ствердження людини в світі і форма відкриття людини світу. І тут потрібно чітко окреслити саме розуміння буття. Якщо буття - це все те, що оточує людину і протистоїть її духові, то завдання особистості одухотворювати й змінювати це буття. По Хайдеггеру, буття в своїй основі є об'єктивною реальністю, існуючою перед людським існуванням. В цьому розумінні вона є духовно нейтральною і морально невизначеною. Лише прийшовши в це буття, людина починає його опановувати і пізнавати. Тому людське буття найбільш повно розкриває змістовність світового цілого, тобто воно є саморозкриттям

Там само. - С 18.

540

Розділ IV. Суспільствознавче витлумачення феномену релігії

буття як такого.

В релігійному світогляді буття - це все, що створене вищим Божественним началом. Відтак воно уже з самого свого початку є одухотвореним. Тому буття віруючої людини направлене на усвідомлення і прийняття цього факту. Але оскільки ця людина не може якось підтвердити факт існування Божественного, то воно для неї стає актом віри. Саме виходячи з віри в існування чогось Божественного, надбуттєвого віруючий визначає сенс свого існування й свої цілі. Віра постає складовою частиною релігійної духовності.

Релігійна духовність має певну сферу свого застосування. Нею є духовне буття. Але яким чином його визначати і чи взагалі піддається воно якомусь вивченню, то є проблема. Духовна сфера постає перед нами як дуже хитка і невизначена реальність. Ми лише можемо переживати її внутрішньо. Тому й виникло питання, чи вона справді реально існує, а чи ж це лише витвір нашої свідомості.

Ще Платон виділяв вищу духовну сферу, яку він називав царством об'єктивних ідей і яку, на його переконання, неможливо осягнути за допомогою розуму. Шлях до безпосереднього контакту з духовним лежить або через визнання кожним достовірності безпосереднього внутрішнього почуття, тобто констатацію кожною особою наявності в ній духовних сутностей - душі та духу; або ж через низку філософських обґрунтувань, які створюють теоретичну основу пізнання духовного.

Таким чином, з одного боку, духовне, як предмет релігійної духовності, є ідеальною реальністю, яка недосяжна для емпіричного спостереження і яку неможливо вичерпно описати ні в чисто об'єктивних, ні в чисто суб'єктивних термінах, ні в поняттях суб'єктно-об'єктної взаємодії. З другого боку, воно є основою існування внутрішнього світу будь-якої людини, тому що кожна особа, навіть найбільш аморальна, не може не мати духовного начала.

Тут ми підходимо до співвідношення поняття духовного та ідеального. Саме поняття ідеального походить від платонівських "ідей", "ейдосів" -досконалих сутностей речей. Ідеальне - це істинне буття речей. Але поступово розуміння ідеального змінювалося й набувало значення чогось, що протистоять матеріальному, як фізично даному, тілесному. В цьому розумінні ідеальне близьке до духовного, так як воно асоціювалось з психічним, внутрішньо даним, нечуттєвим.

Духовні явища і процеси є ідеальними, позачуттєвими. У цьому аспекті вони протистоять матеріальному, яке розуміється як властивість бути об'єктивною реальністю. Тому ідеальне, на противагу матеріальному, ставало суб'єктивною реальністю, якою й були духовні явища.

У співставленні з матеріальними процесами духовне визначалось через ідеальне як його сутнісна характеристика. Але це чисто матеріалістичне розуміння як ідеального, так і духовного, що є похідним від матеріального. Ми ж