logo
544702

3. Релігійний чинник в контексті політичного життя України

В Україні початку 1990-х років своєрідний інституційний вакуум -недовершеність вибудови сильної й ефективної виконавчої вертикалі, неефективність законодавчої і судової влад, розпорошеність й конфліктність профспілкового руху, анемічність і непопулярність політичних партій, розчарованість особами, що різного часу обіймали позиції лідерів громадської думки, брак інтегральних структур і особистостей - висунув релігійні інституції в авангард соціально-політичного процесу. Суспільство потужно ініціює необхідність присутності церкви не лише (а в дечому - і не стільки) в історично притаманних їй відтінках, а й у тих сферах суспільного життя, де щодо її діяльності серед богословів ніколи не було цілком однозначної думки, але де

1 Шептицький Андрей, митрополит. Як будувати Рідну Хату? // Українське відрод­ження і національна церква. - К., 1990. - С.80.

840 Розділ V. Релігія і сучасність

Церква протягом століть вимушена була бути присутньою, іноді - навіть надто активно. Відтак Церква не лише повертається в суспільство, а й бере участь у формуванні й функціонуванні політичної системи, взагалі починає входити в соціальні структури.

Якщо, наприклад, у виборах до Верховної Ради УРСР 1990 р. релігійні організації брали участь на рівні окремих священнослужителів і спорадичної підтримки тих чи інших світських кандидатів, то на парламентських виборах 1994 р. Церкви виступали вже як самодостатній інституційний чинник. Хоча закон України "Про свободу совісті та релігійні організації"" прямо зазначає, що останні не надають політичним партіям фінансової підтримки, не висувають кандидатів до органів державної влади, не ведуть агітації або фінансування виборчих кампаній кандидатів до цих органів,1 виборча кампанія відбулася при надзвичайній активності церкви.

Рішення священноначалія УПЦ навіть дозволити балотуватися в депутати своїм архієреям і клірикам було вмотивоване станом міжконфесійних взаємин в країні, який спонукає релігійні організації до обсадження своїми людьми "ко­мандних" позицій в суспільній структурі.

Українська православна церква Київського патріархату всебічно обґрунтувала виборчі переваги у спеціальному зверненні, яким закликала вірних віддати свої голоси "за справжніх патріотів". Цей заклик знайшов реалізацію в агітації за конкретних осіб - членів Верховної Ради дванадцятого скликання і членів Вищої церковної ради УПЦ КП О.Шевченка, В.Червонія та М.Поровського.

Хоча ієрархія УГКЦ беззастережно заборонила своїм священ­нослужителям давати згоду на висування своїх кандидатур до Верховної Ради, вона в рамках закону у "Посланні ієрархії Української Греко-католицької Церкви з нагоди дострокових виборів до Верховної Ради України 1994 року" оприлюднила своє бачення проблеми. Щонайперше, це заклик обов'язково взяти участь у виборах, "щоб не бракувало ні одного з наших голосів при виборі кандидатів". По-друге, застереження проти тих, "що намовляють нас голосувати за систему минулого, за повернення до тоталітаризму". По-третє, це застереження проти кандидатів крайніх радикал-націоналістичних поглядів і дій. По-четверте, це ті визначальні позиції, на які мають орієнтуватися вірні при обранні майбутніх депутатів: скерованість на якнайшвидше ухвалення нової конституції; прийняття комплексу законів, "в яких не може бути найменшого сумніву щодо суверенітету, незалежності та демократичного устрою України"; приватна власність; рішуче "ні" всякій нерозумній централізації, притаманній старій соціалістичній системі. По-п'яте, якщо в окрузі немає гідного кандидата,

' Див.: Закон України "Про свободу совісті та релігійні організації"" // Про свободу совісті, релігії і переконань. - К., 1996. - С.5.