2. Смисложиттєві проблеми в контексті їх релігійного розуміння

Вузловою проблемою етики є проблема сенсу людського життя, вищої його мети. Для того, щоб визначити, як треба жити, яких норм поведінки слід дотримуватися, треба виходити з певного розуміння місця людини в світі, певного її призначення. Як відзначав Ф.Ніцше, "в кого є для чого жити, може терпіти будь-яке як".

Питання "для чого?" - суто людське. Воно випливає з самої суті, специфіки людського буття. У своїй "граничній", радикальній постановці - це гамлетівське питання "бути чи не бути?". Французький філософ-екзистенціаліст А.Камю вважав основною філософською проблемою проблему самогубства: чи варте життя того, щоб його прожити? Питання про сенс і мету життя невіддільне від проблеми життя і смерті. Саме для істоти, яка не тільки насолоджується життям, але й страждає і зрештою приречена на смерть, це питання набуває особливої гостроти. Власне, в чому ж питання? Все кінечне - кінчається, а все живе - вмирає. Проте людське буття в цьому контексті дещо специфічне.

Яка його специфіка? Можна сказати, що в людині поєднані три "іпостасі": по-перше, вона є істота фізична, тілесна, "річ серед речей", що підвладна всім законам єства; по-друге, вона істота жива, біологічна, включена у процес біологічної еволюції, як твердить наука, походить від тварин і сама має тваринні риси; по-третє, людина істотно відрізняється від тварин, бо має свідомість і самосвідомість, розум і волю, володіє певною (історично зростаючою) мірою свободи, здатна до самовизначення і творчості, тобто є не річчю, а особою, носієм духовного начала. В християнському віровченні відмінність тіла і душі, їх протилежність абсолютна, "бо тіло бажає противного духові, а дух - противного тілу, і супротивні вони один одному." (Гал. 5:17). В Біблії є навіть думка про часову первинність тіла: "є тіло звичайне", "встає тіло духовне"... Та не перше духовне, але звичайне, а потім духовне" (І Кор. 15: 44,46). Якщо відкинути підкреслено зневажливе ставлення до тілесного, "плотського", то тут є думка, що

642 Розділ IV. Суспільствознавче витлумачення феномену релігії

людина водночас природна і "надприродна" істота, залежна, і вільна. Вона є і елементом матеріального світу, і водночас відносно автономною духовною одиницею - монадою (якщо скористатися лейбніцевською термінологією). В цьому - велич і сила людини, в цьому водночас і трагізм людського буття.

Між тілесністю, речовинністю, а отже й "фактичністю", зумовленістю, кінечністю людського існування, з одного боку, й духовністю, з іншого, дійсно є суперечність. "Дух" - це потенційно нескінченне відношення до всього "іншого", до світу, і, рефлектуючись в себе, в "Я", він стає "буттям - для себе", внутрішньою нескінченністю.

Певно що саме тому людині - всупереч житейській і науково засвідченій очевидності - притаманне несприйняття смерті, прагнення до безсмертя. Релігія з її розумінням Вічності, вченням про потойбічний світ і посмертне буття є засобом задоволення цієї потреби духу, способом розв'язання кардинальної суперечності людського буття.

Для віруючої людини світ, як сукупність кінечних, минущих речей і явищ, є буттям фактичним, але не абсолютним, несамодостатнім. Вона намагається відповісти на питання, чому, з якої причини і для чого він існує, що є метою і виправданням цього світу. Така постановка питання є суто людською, "надто людською". Людині, яка усвідомлює своє виняткове положення у світі матеріальних речей і явищ, стихійних сил, природних, безособових необхідностей і випадковостей, істоті розумній і моральній, притаманна глибока і фундаментальна потреба в такому світі, який "обертається" навколо неї, в світі, в якому розумне й моральне начало не є випадковими і "вторинними", а навпаки -визначають саме буття світу, керують ним, гарантують кінцеве торжество розуму, справедливості і добра, тобто торжество вищого "Смислу". У людини, цієї кінечно-безкінечної істоти, є прагнення співвіднести себе не просто з нескінченним Всесвітом, який перебуває у безперервному процесі взаємоперетворень, виникнення і зникнення, породження і загибелі речей і систем, але і з Вічністю, з Абсолютом. Можна цю потребу, цю установку свідомості назвати "метафізичною" в дослівному значенні - як спрямування на те, що "після", "по той бік" фізики, природи. Релігія є формою, що виражає цю установку і задовольняє потреби у визначенні абсолютних (а не відносних) сенсу і мети життя.

В сучасних релігіях звичайно саме Бог є уособленим втіленням позачасової Вічності, Абсолюту, найвищого, безумовного смислу будь-якого і, головне, людського буття. Як писав Л.Фейєрбах, "Людина в Бозі і через нього шукає тільки саму себе".¹

У чому ж практично виражається релігійне розуміння сенсу життя?

_І

¹ Фейербах Л. Сущность христианства // Избр. филос. произв. В 2-х т. - Т.2. - М., 1955. - С.60.