544702

Тема 8. Праксеологія релігії

259

благодать Божу, не можна бути бездіяльним, а тим паче творити гріховні справи (Рим. 6:1,2; Гал. 5:13).

Своєрідним гарантом, що забезпечує спасіння людини, є принцип sertitudo salutis (буквально - впевненість у своєму спасінні). Ця впевненість понятійно фіксує віру в те, що людина власними зусиллями, тобто добрими справами, повинна сприяти виправленню та підтримувати сходження на неї благодаті. Ця впевненість виявляється в найрізноманітніших формах. Зокрема, на думку англійського пуританського теолога XVII ст. Р.Бакстера, найкращим способом здобути внутрішню впевненість у своєму спасінні є невтомна праця в межах своєї професії.

Констатація принципу sertitudo salutis піднімає вкрай важливу для богослов'я проблему про догматичне значення справ у відношенні до віри. Розглянемо зміст цієї проблеми, безпосередньо звертаючись до матеріалів християнської спадщини. Не вдаючись до богословських тонкощів, розглянемо питання значущості співвідношення справ і віри в праксеологічному контексті.

Логічно послідовним августиніанським вирішенням цього питання є протестантська позиція. Згадаймо, своєрідним credo протестантизму є проголошення Лютером принципу sola fide. Його суть: людина спасається однією вірою. Ні її виняткові заслуги, ні добрі справи не забезпечують її сотеріологічної місії. Проте добрі справи протестанти не відкидають. Так, на думку лютеран, вони є тією метою, заради якої існує релігія, тим критерієм, за яким випробовується "правда релігійна і церковна". Зокрема, в "Аугзбургському сповіданні", що містить виклад основ лютеранського віровчення, йдеться про те, що "потрібно чинити добрі справи". Крім того, варто враховувати й ту обставину, що сам Лютер під вірою розумів не просте "визнання істини", а якусь "живу, діяльну, потужну силу", тобто як дієвий, ефективний, перетворюючий дійсність процес. За словами МЛютера, "віра є божественна справа в нас, справа, яка змінює й відновлює нас, та умертвляє в нас старого Адама...".² Як і лютерани, пієтисти, щоб переконатись у своєму спасінні, вимагали також підтвердження fides efficax (дієвою вірою).

Натомість католики пріоритет визнають за справами. На думку латинських богословів, віру неодмінно повинні доповнювати справи, що складають заслугу. Таким чином, однієї віри недостатньо, бо ж однією вірою людина не спасається. Згідно з католицьким вченням, справи мають виправдувальну силу. Однобічним висвітленням католицької точки зору з питання значимості справ щодо віри є догмат opus operatum (буквально - дія здійснювана). Цей догмат, затверджений ще Трідентським собором 1545 року, посідає значне місце в системі латинського богослов'я. Суть його виражає положення, що спасительна дія таїнств

Лютер М. Время молчания прошло. Избр. произведения. 1520-1526 гг. - Харьков, 1994.-С.238.

260

Розділ II. Філософське витлумачення Феномену релігії

поширюється і на людей недостойних, в тому числі і на схизматиків.

В православній догматиці добрі справи не мають ніякого значення без наповнення їх вірою. В свій час видатний російський мислитель, слов'янофіл за поглядами, О.Хомяков в своїх богословських працях аргументовано показав, якою надмірною є схоластично-абсолютистська постановка питання пріоритетної віри чи справ. На його думку, з'єднання віри зі справами, втім як і ототожнення справ з вірою, є ідеалом недосяжним для людини. Однак цього ідеалу повинен прагнути кожний істинно православний віруючий.

Богословські дискусії щодо питання про справи входять складовою до більш розгорнутої за своєю значимістю проблеми. Йдеться про проблему співвідношення діяльності й споглядання, а то й ширше - практичного й теоретичного аспектів певної релігійної системи. В контексті суто праксеологічному цю проблему можна сформулювати таким чином: діяльність, що є сотеріологічно спрямованою, узгоджується (принагідно, постає питання -наскільки?) з вимогою споглядання Бога. В подальшому треба дещо конкретизувати сформульоване положення.

З одного боку, в діяльності, проникнутій сотеріологією наповненій діяльності, тобто діяльності, бажаній для Бога, людина - суб'єкт цієї діяльності -постає знаряддям Бога. Висловлюючись лаконічно - людина діє й діє ad majorem Dei gloriam (на більшу славу Господню). До того ж, суто релігійною, тобто сотеріологічною, буде лише діяльність, зорієнтована на вдосконалення всього того, що є справою рук людських. Вкрай важливим тут є процесуальний компонент діяльності, оскільки саме він свідчить про реалізацію прагнення людини до досконалості у всьому, а отже й до уподібнення Богу. Перетворення певної діяльності в самоціль в контексті релігійного світосприйняття проголошується гріховним. Іншими словами, те, що служить особистим інтересам, є втраченим для Бога, а відтак виявляється гріховним. З позиції віруючого, недопустимою є абсолютизація продуктів людської діяльності, оскільки це, в свою чергу, стає небажаним для Бога й навіть веде до обожнення рукотворного.

Вкрай послідовними у з'ясуванні питання витлумачення релігійної діяльності виявились кальвіністи. На їх думку, Богові до вподоби лише та діяльність, яка є благословенною, тобто діяльність, яка зорієнтована на вдосконалення людського співжиття.

Таким чином, до сфери релігійної діяльності належить будь-яка діяльність позаособистісного характеру. Тому дії віруючого в світі, що призводять до вдосконалення структур соціуму, є релігійними, якщо цей віруючий впевнений в тому, що він виступає знаряддям Бога. Авторитетний німецький соціолог та історик М.Вебер діяльність в миру, освячену благословенням Бога, влучно називав "мирською аскезою".

Однобічність суто практичного захоплення релігійними цінностями веде

Содержание