Тема 29. Вільнодумство, секуляризація та натуралістична міфотворчість - 807

вияви змін духовності

(емоційну), значення якої обумовлюється емоціями, які відчуває людина і тими висновками, які вона в цей час робить. Не маючи відношення до фактів науки, її мови, релігія, на думку неопозитивістів, може володіти й користуватись власною мовою, вживання якої може відкрити шлях до "космічного прозріння", віри в Бога. Із того, що існування Бога не є питанням експерименту, твердять вони, ми не мусимо відразу робити висновок, що про нього не можна думати вірно чи невірно, раціонально чи ірраціонально і т.п. Як відомо, відкриття здійснювались не тільки Колумбом і Пастером, але й Толстим, Достоєвським і Фрейдом. Щось нове відкривають нам не лише вчені з мікроскопами, а й поети, пророки і художники. Тому якщо релігійна мова не є науково осмисленою, то необхідна, на їх переконання, віра як вияв "життєвих контекстів", як вияв "метафізики", хоч і складної, але не безрезультатної. Своє ж завдання неопозитивісти вбачають в аналізі мови релігії задля її формального впорядкування.

Фрейдистський напрям вільнодумства. Психоаналітичне тлумачення релігії безпосередньо пов'язане із творчістю З.Фрейда, інтерес до дослідження релігії вперше проявився у нього в праці "Нав'язливі дії і релігійні обряди", а згодом - у працях "Тотем і табу", "Майбуття однієї ілюзії"", "Мойсей і монотеїзм".' У них відомий психіатр торкнувся майже всіх суттєвих релігійних проблем свого часу: походження, еволюції і перспектив існування релігії, сутності релігійних уявлень, почуттів і ритуалів; ролі релігії у житті людства, її відношення до моралі, права, науки, мистецтва тощо.

Релігійне вчення, на думку З.Фрейда, дає нам історичну правду, а тому відмова від нього у майбутньому розцінюється ним як відмова від історичної істини. Як основний фактор культурного розвитку людства релігія, за Фрейдом, гальмує, витісняє прояв природних пристрастей, загрозливих для культурного прогресу людства. І в цьому полягає її основна відмінність від звичайних неврозів як засобів витіснення тільки сексуальних потягів. Висловивши цю думку у своїй першій релігієзнавчІй праці, З.Фрейд потім наводив її у наступних своїх дослідженнях, називаючи релігію найважливішим елементом "психічного реманенту культури" на достатньо тривалій "донауковій" стадії її розвитку.² Без релігії, твердить З.Фрейд, не було б людської культури, не змогли б виникнути й утвердитися моральні норми, різноманітні соціальні інститути.

Відтак фрейдизм на заперечує релігію, а навпаки є формою філософсько-антропологічного обґрунтування релігійної свідомості, що постійно модифікується. Фрейдисти різних поколінь, здебільшого критикували не саму релігію, а лише її найбільш консервативні аспекти. У сучасному досить неоднорідному фрейдистському таборі релігія є універсальною прикладною

¹ Фрейд 3. Тотем и табу. Психология первобытной культуры и религии. - СПб, 1997. Фрейд 3. Будущность одной иллюзии. - М.-Л., 1930. - С. 17.

808 Розділ V. Релігія і сучасність

рисою психоаналітичної антропології.

Завдяки своєрідній "соціологізації", яку здійснили послідовники З.Фрейда - К.Юнг, А.Адлер, К.Хорні, Т.Салівен, В.Рейх та інші, фрейдизм породив багато релігієзнавчих та теїстичних концепцій. Серед них можна виділити концепцію релігії як фактору репресій, репресивного середовища. Так, відомий представник фрейдизму Ф.Ріф вважав, що релігія є примусовою динамікою культури, завдяки якій реалізується покірність владі, довіра та залежність від неї.¹ З точки зору американського соціолога Еріка Еріксона, буття релігії має в своїй основі не страх, а почуття "суттєвої довіри" (basic trust), що має глибшу основу і стосується відносин між батьками і дітьми, відносин, в яких актуалізуються перші прояви релігійності. Тому і релігія, і теологічне осмислення є нерозривним аспектом людського існування. За поглядами іншого американського дослідника, психолога Уільяма Роджерса, в основі релігійності лежить не неврастичне почуття пригніченості, що своїм корінням сягає інфантильної залежності особи від батьків чи взагалі дорослих заступників, а неминуща залежність людини від інших людей.²

Отже, спостерігається відхід від розуміння релігії як масового неврозу, сприймання релігійного почуття не як патології, а як норми, що випливає із природних людських відносин. Багато психоаналітиків розглядають релігію як необхідний і сприятливий фактор існування, вважають, що ідея Бога посилює відчуття реального сприйняття світу. Стосовно релігійного екстазу, що суб'єктивно сприймається як злиття з Богом, то він розглядається як своєрідне відображення примирення у психіці людини "Его" і "над-Его".

Атеїстичний екзистенціалізм. Серед сучасних форм і напрямків вільнодумства своє місце займає й атеїстичний екзистенціалізм, основна увага якого спрямована на свідомість людини, що втратила віру, а тому (ця свідомість) є розколотою, внутрішньо суперечливою, часто безпорадною. Найвідоміші представники атеїстичного екзистенціалізму - Жан-Поль Сартр, Альберт Камю, Моріс Мерло-Понті. Термін "атеїстичний екзистенціалізм" був введений Сартром як для позначення своєї філософії в цілому, так і нової форми атеїзму зокрема. Характерною його ознакою була відмінність від марксистського атеїзму. Ж.-П.Сартр підкреслював, що його атеїзм не схожий на той, що витрачає свої зусилля, щоб довести, що Бога не існує.³ За його словами, не існує жодних доказів неіснування Бога. Атеїзм, за Ж.-П.Сартром, "це чисте й апріорне визначення позиції з проблеми, яка безмежно перевищує наш досвід".⁴ Йдеться

' Цит. за: Religion in Contemporary Thought. - N.Y., 1973. - P. 134.

² Цит. за: Rogers W.R. Dependence and Counter dependency in Psychoanalysis and

Religious Faith. - Chicago, 1974. - Vol. 9, № 3. - P. 199.

' Див.: Сартр Ж.-П. Экзистенциализм - это гуманизм. - М., 1953. - С.29.

⁴ Sartre J.-P. Situations. - 1949. - P. 139.