Тема 16. Релігія в контексті історії України

459

католицької Церкви на українських землях, що були під Росією.

З відновленням своєї ієрархії у 20-х роках XVII ст. Православна церква в складній політичній і релігійній ситуації в Україні і довкола неї реформується, відновлює свою соборність і соборноправність. Це була могилянська доба Українського Православ'я, пов'язана з іменем славетного Київського митрополита Петра Могили - період ренесансу Українського Православ'я після 400-річного небуття української державності. Українська церква збагачує свій духовний і освітній потенціал, відіграє важливу роль у становленні української державності часів козаччини, Запорізької Січі, Гетьманської України. Це ще один яскравий і незаперечний урок того, що вільна Церква і незалежна держава - явища нерозривні, що розквіт першої і стабільність другої - процеси взаємопов'язані і взаємообумовлені.

Перебуваючи з кінця XVII ст. у складі Російської православної церкви Українське Православ'я майже до середини XVIII ст. збагачує своїми кадрами ієрархів і богословським науковим потенціалом Московську патріархію. Водночас воно поступово і неухильно втрачає свою інституційну самостійність, традиційну соборність, властиву їй українськість і натомість уніфікується і зросійщується.

Відбуваються складні міжконфесійні процеси в Правобережній Україні, вкрай загострюються і періодично драматизуються відносини між римо-католиками і греко-католиками, з одного боку, і православними - з другого на фоні геополітичного втручання в ці процеси державної влади католицької Польщі і православної Росії.

Ставши складовою частиною самодержавного духовно-ідеологічного механізму, українське духовенство стало тепер і знаряддям русифікації, денаціоналізації, асиміляції, дедалі більше втрачало зв'язки з народним підґрунтям, відчужувалось від нього. На колишніх козацьких землях, як і на Лівобережжі, Слободській Україні, чи не єдиним притулком для збереження етноконфесійних особливостей Церкви в Україні став первинний її осередок -релігійна громада. Вона виявилася найстійкішою в протидії уніфікаційним заходам самодержавно-синодального православ'я, остаточному перетворенню Церкви в складову частину великоросійських самодержавно-імперських структур.

Усе це змушувало багатьох в Україні, особливо в середовищі національної інтелігенції, зокрема українського письменництва (згадаймо ставлення Т.Шевченка до тодішнього православ'я), досить критично оцінювати не лише духовенство, а й офіційну Церкву загалом. Системою заходів щодо духовенства у першій половині XIX ст. (одержавлення церковних структур, розширення прав і привілеїв духовенства, наближення їх соціального статусу до дворянського, поліпшення матеріального становища за рахунок парафіян та ін.) царському уряду вдалося не лише поставити духовенство в залежне від монархії

460 Розділ III. Історичне витлумачення феномену релігії

становище, але й значною мірою звести стіну відчуження між православним духовенством і рядовими парафіянами в Україні, підірвати корені, що живили українське духовенство від народного ґрунту. Православне духовенство, в цілому православна Церква в Україні в кінці XIX - початку XX століття не знайшла в собі сміливості, подібно до національно свідомої і прогресивно мислячої інтелігенції, виступити проти політики асиміляції, зросійщення української нації, стати на захист її національної самобутності, культури, мови.

Щоб подолати негативні для одержавленої Церкви, як і взагалі для самодержавного ладу, негативні процеси другої половини XIX ст., Православна церква проводила цілу систему релігійно-церковних заходів (ювілеїв, з'їздів, канонізації святих та ін.), спрямованих на утвердження стереотипу Російського православ'я як єдиного історично можливого, якому має відповідати єдина нація - російська. Водночас відбувалося помітне падіння впливу офіційної Церкви на українських віруючих, особливо в містах і промислових центрах, зростання відчуження духовенства і парафіян, поступове розширення релігійного індиферентизму, вільнодумства, невір'я, атеїзму, відхід від православ'я в сектантські течії. Офіційна Церква реагувала на всі ці процеси однобоко, концентруючи свої зусилля не на посиленні релігійно-виховної, місіонерської роботи на місцях, серед парафіян, а зосередившись на заходах загальноцерковного або ж, за сприяння держави, - адміністративного заборонного характеру. Початок XX століття показав, що такі заходи не змогли зупинити чи нейтралізувати деструктивні явища у Православній церкві в Україні.

В Україні відразу ж після повалення царської Росії (з весни 1917 р.) починається рух за відновлення автокефалії Українського православ'я, втраченої в 1686 р. внаслідок включення Київської митрополії до Московської патріархії. У квітні-травні 1917 р. проходять єпархіальні з'їзди віруючих та духовенства, на яких порушуються питання про надання Церкві самостійності, утворення Всеукраїнського церковного центру, відновлення в богослужбовій практиці давніх українських обрядів і звичаїв, будівництво церков у національному стилі, налагодження богослужіння українською мовою. З цією метою в листопаді 1917 р. у Києві організувався комітет, який виступив з ініціативою скликання Всеукраїнського православного собору. Потім він реорганізувався у Всеукраїнську православну церковну раду (ВПЦР).

Шлях до здобуття автокефалії був складним і важким. Діяльності ВПЦР активно протидіяли прихильники Московської церкви. Центральна Рада теж байдуже поставилася до діяльності ВПЦР і не змогла оцінити великий потенціал Церкви як ідеологічного чинника у розбудові України. П.Скоропадський проголосив православ'я "первенствуючою в Українській державі вірою", але справа здобуття автокефалії за гетьманату так і не зрушилася з місця. В цей період відбувалося ряд сесій Всеукраїнського собору, на яких обговорювалися