Тема 14. Основний зміст християнського віровчення і культу 387

Структура і склад Біблії. Біблійний канон. Поділяється на дві основних частини - Старий (Вітхий) та Новий Завіти. В основі назви "Завіт" (д.євр. berit, грецьк. diatheke) - угода, договір, союз, заповіт - лежить біблійна ідея про угоду, союз (завіт) Бога з обраним народом та із всім людством. Та частина Біблії, що розповідає про союз Бога з давньоєврейським народом, називається Старим Завітом; саме вона є священною для євреїв-іудаїстів. Друга частина - Новий Завіт

- розповідає про союз Бога вже із всім людством через Ісуса Христа. Для християн є священними обидві частини Біблії.¹

За структурою Біблія ділиться на Старий та Новий Завіти і водночас на окремі книги. Різні напрями християнства мають свої погляди на біблійний канон

- склад і кількість книг, визнаних священними. На сьогодні Біблія містить 66 книг у протестантських виданнях, 72 книги - у католицьких та 77 - у православних. Щодо 27 книг Нового Завіту серед християн нині не існує суперечок. Основні суперечності стосуються Старозавітної частини.

З середини І тисячоліття до н.е. і до кінця І ст. н.е. склалося дві основні версії канону (складу) Старого Завіту - так звані Олександрійська та Палестинська. Олександрійська версія, сформована серед євреїв діаспори, зазнала впливу елліністичної культури. До того ж, вона вміщувала низку книг, написаних або за межами Палестини, або досить пізно - наприкінці І тис. до н.е. Ця версія, як більш поширена і популярна, стала основою християнського Старого Завіту. Поділена на 50 книг, вона була засвоєна православними, у 45-ти книжному варіанті - католиками.

Палестинська версія, сформована і відредагована іудейськими книжниками

- масоретами, не визнавала аж 11 книг з Олександрійського канону. Саме до цієї версії, вживаної іудаїстами, повернулися у XVI столітті європейські реформатори християнства, починаюча з МЛютера. Тому протестантська Біблія й містить 39 книг у Старому Завіті. Саме стільки книг вважаються канонічними і включаються до друкованих видань Біблії.

Католицька Церква, у відповідь протестантам, канонізувала на Тридентському соборі Старий Завіт з 45 книг; 39 з них дістали назву протоканонічних, решта - девтербканонічних. Православні включають до своїх видань Біблії 50 книг Старого Завіту, умовно поділяючи їх на канонічні (згадані 59) та 11 так званих дуже корисних, тобто гідних для християнського виховання.

Усі християни розрізняють у Старому Завіті такі групи книг: П'ятикнижжя Мойсееве - книги Буття, Вихід, Левіт, Числа та Повторення Закону (Второзакония); книги історичні - книги Ісуса Навина (Єгошуа), Судей, Рут, чотири Книги Царств та дві книги Хронік, Єздри, Неемії, Естер (серед неканонічних книг до цієї групи належать три книги Маккавеїв, Товіт, Юдит,

¹ Ямицкевич В. Библиология.- Спб., 1997; Крывелев И. Библия: историко-критический

анализ. - М, 1985; Происхождение Библии - М., 1964.

13*

388 Розділ III, Історичне витлумачення феномену релігії

книга Ісуса сина Сирахова, друга й третя книги Єздри); книги пророцькі -

книги "великих" пророків: Ісаї, Єремії, Плач Єремії, Єзекіїль, неканонічне Послання Єремії та книги "малих" пророків: Даниїла, Осії, Йоїля, Амоса, Овдія, Йони, Михея, Наума, Аввакума, Софонії, Огія, Захарії, Малахії, п'ять неканонічних додатків до книги Даниїла; книги учительні (або поетичні): -Нова, Еклезіаста, Приповісті Соломонові, Пісня над Піснями, Книга Псалмів (Псалтир), неканонічні Премудрості Соломонові.

27 книг Нового Завіту поділяються таким чином: 4 Євангелія - від Матвія, Марка, Луки та Івана. Перші три Євангелія, які споріднені спільністю сюжетів то манерою викладу, називаються синоптичними. На відміну від цих Євангелій, де наявним є наративний компонент, Євангеліє від Івана є зразком християнської містики. Також до Нового Завіту входять історична книга Діянь (або Дій) Святих Апостолів, Послання Святих Апостолів, 14 з них пов'язані з іменем апостола Павла, а решта - з апостолами Яковом, Петром, Іваном, Юдою, а також Пророцька книга Об'явлення Святого Івана Богослова або Апокаліпсис.

Канон Нового Завіту формувався у християнському середовищі протягом I-IV ст. н.е. шляхом вибору загальновживаних текстів, їхнього співставлення та визначення їхньої священності на церковних соборах. В укладенні канонічного списку велику роль зіграли такі християнські богослови-апологети як Юстин Філософ (Мученик), Татіан (II ст. н.е.), Іриней Ліонський, Тертуліан, Оріген (V ст. н.е.), Климент Олександрійський, Євсевій Кесарійський (IV ст. н.е.). Офіційний список з 26 книг, крім Апокаліпсису, був затверджений у 365 р. Лаодикійським собором. Далі новозавітний канон обговорювався па Гіппонському (393 р.) та Карфагенському (397 р.) соборах. Остаточна редакція була затверджена Трульським собором 692 р. Канонічність Апокаліпсису подеколи (аж до IX ст.) піддавалася сумнівам.

Біблійні апокрифи - це ціла низка творів, що виникли в лоні біблійної традиції, але не ввійшли до жодного з варіантів канону Біблії. Такі книги одержали назву апокрифів. Крім неканонічних книг, що входять до православного та католицького списків (таких як Премудрості Соломонові, книги Товіт, Варух, Ісуса сина Сирахова, книги Макавеїв), існують апокрифи в окремих списках як "старозавітні", так і "новозавітні".

Серед старозавітних апокрифів - так звані Завіти 12-ти патріархів, книга Єноха, варіанти книги Буття та Второзакония. Новозавітні апокрифи вирізняються кількістю творів та різноманіттям жанрів, які в цілому повторюють жанрову структуру новозавітного канону. Лише частина з них дійшла у відносно завершеному вигляді і є оригінальною в порівнянні з біблійним каноном. Решта -результат компіляцій та рекомбінацій. Апокрифічні твори новозавітної пори стали виявленням певних духовно-релігійних традицій, у взаємодії з якими формувалася християнська релігія.

Найчисельнішою (до 50-ти) є група апокрифічних Євангелій. Це