Тема 21. Політологія релігії 587

знищення єдиновірців (походи українців на Москву у XVII ст., війни в Європі між католицькими державами, міжісламські конфлікти тощо). В деяких країнах релігійні інституції повністю знаходяться під контролем держави. Так, ряд лютеранських церков підпорядковано (згідно підписаних ними статей Аугсбурського релігійного миру 1555 р.) світській владі, яка й перебрала на себе функції церковного управління. Зокрема, главою Англіканської церкви є монарх, який призначає ієрархів, скликає собори, є вищою апеляційною інстанцією з церковних справ. Главами церков були (і у багатьох випадках залишаються й донині) монархи країн домінування ісламу або християнства (халіф -представник Аллаха на землі, православний цар - помазаник Божий), синтоїзму (імператор - верховний жрець богині Аматерасу). Саме культ імператора в Японії (теноїзм) є одним із найяскравіших прикладів переплетіння релігії і політики. В інших країнах можна зустріти докорінно відмінне явище. Сам факт обрання первосвящеником вже відкриває доступ до практично необмеженої світської влади (папа римський - у Ватикані, далай-лама - у Тибеті і т.п.).

Зв'язок релігії й політики зумовлюється також цілеспрямованими діями церковних інституцій, первоієрархів та ієрархів релігійних течій, що сприяють максимальному представництву їхніх прихильників у політичних інституціях задля лобіювання власних інтересів. Так, в Ізраїлі представники клерикальних кіл постійно входять в уряд країни. В останні роки існування парламенту СРСР в нього було обрано кілька кліриків Православної церкви. З цією ж метою висували себе в депутати Верховної Ради України деякі діячі УПЦ Московського патріархату. Подібних прикладів можна навести багато.

У певні періоди розвитку людства зв'язок релігії й політики був настільки тісний, що можна говорити навіть про релігійно-політичний синкретизм. Релігія тут сприймається як невід'ємний елемент політичного чинника і навпаки. Прикладів можна навести десятки. Відомо, що в релігії Дворіччя, давньоєгипетській релігії та ін., жреці, поряд з релігійними, виконували ще й ряд державницьких функцій. Вони писали закони, проводили астрономічні розрахунки, керували збиранням податків, будівництвом зрошувальних систем, займалися судочинством тощо. У давній Греції по-первах жреці теж не були тією замкнутою і відстороненою кастою, якою вони стали пізніше. їх обирали до владних структур. За своїми функціями вони були скоріше державними чиновниками, аніж служителями культу. Можна навести й протилежний приклад. Так, у давньокитайській релігії, де в культі Неба жрецтво не отримало сильного розвитку, виконання навіть чисто релігійних функцій було доручене державним чиновникам. Тому-то культ Неба носив в ній не емоційно-чуттєвий, а скоріше бюрократичний відтінок.

Є ще й інший аспект цього питання, прикладів якого особливо багато в Новій історії людства. В цей час релігія використовується політичними силами як один із важливих чинників поневолення народів. Цією властивістю релігії

588

Розділ IV. Суспільствознавче витлумачення феномену релігії

користувалися практично всі імперії Нового часу: російська, яка використовувала православ'я як засіб асиміляції українців, білорусів та ін. народів імперії; британська, яка користалася католицизмом та англіканством як знаряддям у боротьбі за своє утвердження в колоніях; османська, яка прийняття ісламу розглядала як умову зменшення економічного й політичного тиску на свої колонії, та ін. Характерно, що конфесія, котру використовує імперія, сприймається поневоленими народами вже як релігія колонізаторів. Саме тому розпад таких імперій призводив до масових виходів віруючих із "імперських конфесій", до розгортання гонінь на її місіонерів, націоналізації її майна і т.ін. Так було в Шрі-Ланці і Бірмі - з християнством, в Болгарії - з ісламом, а у нас в Україні - з православ'ям, коли після 1917 р. сотні тисяч селян переходили у протестантські течії.

Апогеєм релігійно-політичного синкретизму можна назвати встановлення радянської влади в Російській імперії й утворення в межах СРСР (а після 1945 p., у деяких країнах соціалістичного табору) світської релігії. Адже не випадково новоутворена радянська система не потребувала якоїсь конфесійної сакралізації. Комуністично-соціалістична ідеологія сама претендувала на те місце, яке до більшовицького перевороту 1917 р. займала в житті суспільства християнська Церква. Саме цим можна певною мірою пояснити той факт, що "комунізм не як соціальна система, а як релігія, фанатично ворожий будь-якій релігії^-".¹ Критика релігії у марксизмі-ленінізмі перетворилася у критику політики, яку вона (релігія) прямо чи опосередковано освячувала. Священнослужителі розглядалися більшовиками як їх політичні супротивники. Тому клірики розглядалися ідеологами нової влади як політичні супротивники, а боротьба з релігією як ідеологічною системою велася в соціалістичних країнах не ідеологічними засобами (шляхом переконання), а революційно-політичними (шляхом примусу).

Всім країнам соціалістичної системи були притаманні всі ознаки релігійності, різниця була лише в тому, що ця релігійність мала антитеїстичний (безбожницький) і нетерпимий до інших релігій характер. Обожнення трансцендентного перетворилося на обожнення земного. Так відбулося обожнення нових пророків (Маркса, Енгельса, Леніна, Сталіна), які нібито відкрили останню істину людству і за це після смерті мають бути "канонізованими". їх вчення (мемуари, повні зібрання творів та "короткі курси") стали свого роду безпомилковим "святим письмом". Дрібніші лідери ставали "апостолами". Вони які детально розробляли зміст соціалістичного культу, який був значно спрощеним у порівнянні, зокрема, з православ'ям чи католицизмом, але значно багатшим від протестантського. В цьому культі комсорги та парторги своєрідно виконували роль священнослужителів, комсомольські та партійні

¹ Бердяев Н. Истоки и смысл русского коммунизма. - М., 1994. - С. 117.