Тема 16. Релігія в контексті історії України

469

її перший Собор, що відбувся в Києві 5-6 червня 1990 року. На ньому були присутні сім єпископів, один архімандрит, 247 священиків, п'ять дияконів, 287 мирян. Собор вітали представники національно орієнтованих суспільно-політичних формувань, художньої та наукової інтелігенції. Собор ухвалив постанови, що визначили основні напрями розвитку УАПЦ на тривалий період, та доклав зусиль до подальшого конституювання Церкви. На ньому було прийнято церковний Устав, який після доопрацювання зареєстровано 2 жовтня 1990 року Радою у справах релігій при Раді міністрів УРСР. Заочно обрано патріархом УАПЦ митрополита Мстислава (Скрипника) з титулом "Патріарх Київський та всієї України". Утворено Львівсько-Галицьку митрополію та Тернопільську й Івано-Франківську архієпископію. Прийнято ряд інших ухвал, які визначали подальшу динамізацію життєдіяльності УАПЦ.

Інтронізація патріарха відбулася 18 листопада 1990 року в Софіївському соборі Києва, а дещо раніше, 16 листопада, було утворено єдиний Священний собор єпископів УАПЦ, що об'єднав діючих ієрархів УАПЦ в Україні та представників єпископату діаспори. Всього до складу цього органу увійшло, разом з патріархом, чотирнадцять єпископів.

Динамічне становлення національних ознак православного релігійно-церковного комплексу УАПЦ, природно, виступило каталізатором аналогічних процесів в УПЦ, яку очолював митрополит Філарет. Першим таким кроком стало "Звернення єпископату Української православної Церкви до Святішого Патріарха Московського і всієї Русі Алексія та Священного Синоду Руської Православної Церкви". "Звернення..." було прийняте на засіданні Синоду УКЦ у липні 1990 року, в якому говорилось, що у зв'язку з "ускладненням ситуації навколо Української католицької церкви", постали деякі питання "подальшої суверенізації православних церковних структур, що утворюють її", але в юрисдикції все ж таки Московської патріархії. 25 жовтня 1990 року митрополиту Київському і всієї України Філарету була вручена "Грамота" патріарха Московського і всієї Русі Алексія II. Цим документом рівень незалежності Української православної церкви по суті був прирівняний до статусу автономної Церкви, оскільки в цьому документі все ж відображено залежність Української православної церкви від РПЦ.

Порівняльний аналіз ситуації, що утворилася в обох складових частинах православної Церкви в Україні - УПЦ та УАПЦ - на час прийняття цього документу був не на користь УПЦ. Ідучи канонічним і традиційним шляхом до незалежності і національної зорієнтованості, УПЦ завжди відставала від свого опонента - УАПЦ і перебувала під вогнем критики її прибічників не лише з середовища Церкви, а й з боку суспільно-політичних організацій та партій національного спрямування. Вже тоді єдиною формою самостійності УПЦ, яка могла стабілізувати ситуацію всередині Церкви та привести її у відповідність із реальним процесом національного відродження, могла бути лише автокефалія.

470

Розділ III. Історичне витлумачення феномену релігії

Особливо гостро проблема здобуття автокефалії постала перед УПЦ після провалу серпневого путчу 1991 року і проголошенням Україною своєї незалежності.