Тема 5. Метафізика релігії

195

що має бажання власного "Я". Лише завдяки інтелектуальному осмисленню буття за своєю суттю набуває форми вираження в поняттях і символах.

Не даремно ще Плотін говорив, коли бачимо Бога, то не розумом, а чимось вищим, аніж розум. Поза таким живим спогляданням і живою вірою будь-яке уявлення Бога залишається мертвою схемою.

У релігії людина як цілісність переймається специфічним почуттям, яке не може звести до жодної зі сфер людського духу: ні до моралі, ні до естетики, ні до якихось почуттів. Це - своєрідне, неповторно індивідуальне почуття благоговіння, що засвідчує людину в реальності божественного світу не тим, що доводить його існування чи різними доказами переконує в необхідності останнього, а тим, що приводить в живий безпосередній зв'язок з релігійною дійсністю та засвідчує її.

Шлях віри - це шлях внутрішнього саморозкриття відносно Бога, що відбувається через прозріння. То ж піднятися до Бога - значить увійти в самого себе, в глибинну таємницю і перевершити самих себе, бо Першосутнє осягає себе в людині, в тому акті, де людина бачить себе вкоріненою в ньому.

Буття-з-Богом - глибинна праця душі. Місце обожнення, якого шукає через себе сутнє буття й заради становлення якого воно примирилось зі світом як "історією", і є сама людина, її самотність і серце, а не зовнішні сили природи.

Людині притаманна потреба пов'язувати своє життя з чимось недосяжним, вищим, священним, що надавало б життю, яке вона мусить прожити сама, не повторюючи видових зразків, певного сенсу, що б слугувало їй своєрідним опертям у розв'язанні проблем свого життя.⁹ Річ у тому, що людський дух є неродовим, а особистим. Він не обтяжений якимись нездоланними пристрастями, а є вільним. Його дії не детерміновані ідеєю роду, вони є вчинками, які він ставить собі, як особисту провину чи особисту заслугу. Людський дух - це власна ідея. Тому він здатний до індивідуального розвитку, до вільного вибору й до вільної постановки мети життя і діяльності, забезпечивши людині майбутнє.

Втративши зв'язок із природою, ставши одвічним подорожнім, вона змушена власними зусиллями пізнавати непізнанне, пояснювати саму себе і сенс власного існування, відтворювати у свідомості всеосяжну картину світу, що давала б їй змогу відповідати на питання, де вона є і що мусить робити. Більше того, вона змушена реагувати на дихотомію власного існування, спираючись при цьому не тільки на мислення, а й на процеси життя, життя людини як цілісності.

Таким чином, можна констатувати, що потреба в онтологічному гаранті глибоко вкорінена як в умовах людського існування, так у внутрішній природі людини. Недаремно Е.Гусерль у "Логічних дослідженнях" розглядає віру в наявність "безумної Істини" як конститутивне начало Homo Sapiens. Людина, на

Франк СП. Непостижимое. Онтологическое введение в философию религии // Сочинение. - М., 1990.-С. 181-603.

196

Розділ II. Філософське витлумачення Феномену релігії

його думку, не може зберігати спосіб існування мислячої істоти, якщо вона не передбачає, що існує істина, тому на планеті відсутня культура, яка б була повністю позбавлена релігії у її широкому розумінні.

Завдяки релігії, до людини приходить відчуття реальності першооснови чи першоджерела буття, реальності, що стоїть над будь-яким буттям. Ця першооснова є найглибшою одвічною першотаїною реальності як такої, таїною, що при всій недосяжності та незрозумілості, з повною очевидністю відкривається духу, що усвідомлює свої власні глибини чи точніше - відкривається йому як сама очевидність, як сама абсолютна правда.

Перед цією глибинною всеохоплюючою надбуттєвою реальністю, що відкривається нам як першооснова, всі слова та імена є справді, як говорив Фауст, "звук і дим". Яке б слово чи ім'я ми не вживали, воно все одно не буде адекватним таємничій, незбагненній глибинності та всеохоплюючій повноті того, що мається на увазі, бо буде повністю видозмінювати чи звужуватиме його єство, підмінюватиме його невимовну сутність як надбуттєвого першоджерела реальності неадекватним йому аспектом чогось предметно сутнього, що має' власний зміст. Щоб осягнути таку реальність у тій формі, що і в її найглибшому, прихованому від нас єстві, в якому виникає й на якому базується все інше, ми намагаємося віднайти якісь фіксовані в поняттях елементи, які, маючи для нас значення чогось "зрозумілого", "знайомого", робили б для нас зрозумілою й осяжною і решту реальності.

Найчастіше цю першореальність називають "Богом", "Святинею", "Божеством", що не є ані частиною, ані елементом предметного буття. Бог не з'являється нам на зразок останнього, ми досягаємо глибин цієї абсолютної першооснови буттєво, завдяки безпосередньому душевному самобутно, як абсолютно очевидному в своїй абсолютній заповітності. Людина "не зустрічає", "не бачить" Бога у зовнішньому світі, а відчуває його, відкриває для себе в собі таємничим актом "прозріння".

Відтак сама людина є "місцем Бога". її завдання - власними внутрішніми зусиллями, творчою працею пробудити у глибинах власної душі божественне, самоактуалізувати його. У цьому втаємниченому процесі духовного творення зусилля розуму, почуттів і волі солідаризуються, сповнюючи його відчуттям особливої реальності, що переживається у живому досвіді віри. Тому буття-з-Богом завжди є глибинно-внутрішнім, потаємно-інтимним життям душі. Цей акт внутрішнього спілкування з Богом збагачує особистністний ціннісний світ людини необхідними екзистенційними істинами, що формують її духовність, упорядковуючи, застерігаючи особу від збочення до бездуховної емпірії буденного життя. То ж Бог необхідний людині як вічна-твердиня, вічне життя, абсолютне благо і всеохоплююче світло розуму, щоб ми, незважаючи на все наше безсилля, сліпоту та згубність пристрастей, на випадковість і швидкоплинність життя, були не тільки "творіннями" Бога, не тільки його