Тема 9. Антропологія релігії

291

відкрила їм шлях до спасіння, який лежить через подолання гріха та відродження особи, що може відбутись завдяки її примиренню з Богом.

В католицизмі і православ'ї спасіння вважається можливим лише за сприяння Церкви та звершення віруючими добрих справ. Протестантизм не визнає посередницьку рятівну роль Церкви і висуває принцип особистого виправдання вірою.

Теологія Єднання пов'язує спасіння із створенням істинної сім'ї, яку нібито не створили через своє гріхопадіння Адам і Єва, і не зміг створити через непорозуміння зі своїми сучасниками Ісус Христос.

Мартін Лютер - яскравий представник протестантизму - твердить, що людина повинна прагнути до врятування своєї душі через глибоку особисту віру, яка безпосередньо дарується їй Богом. Ніякого священства, ніяких зовнішніх атрибутів, ікон, спеціальної обрядовості та й самої Церкви для спасіння не потрібно. Єдиним авторитетом у питаннях віри протестантизмом було визнане Священне писання, яке міг вільно тлумачити кожний віруючий.

Досить цікаві погляди щодо спасіння мав також і Жан Кальвін. Він відзначав, що ще до створення людства Бог визначив долю людей: одним - рай, іншим - пекло. А відтак ніякі зусилля людей, ніякі добрі справи не зможуть змінити Божого вироку. Накреслення Бога людям не відомі, але вони все ж можуть здогадуватись про свою долю, виходячи з того, як складається їхнє земне життя: професійна діяльність кожного є "Боже приречення". І якщо людина в цій діяльності досягає великих успіхів, то це означає, що вона обрана для спасіння.

Сучасні богослови значну увагу також приділяють соціальним проблемам буття людини. Людина, зауважують вони, може бути врятована завдяки своїй вірі, але вона повинна жити й активно діяти також і в суспільстві. М.Олісницький зазначає: "Людина повинна жити і діяти не тільки безпосередньо в релігійній сфері, а й у сім'ї, спілкуванні, громадській сфері, у державі; всюди вона повинна жити й представляти себе моральною істотою".¹ Професор богослов'я Н.Заболоцький твердить: "Повнота життя віруючого випливає із його прагнення до спасіння, але вона водночас полягає й в солідарності зі всім людським родом, повній участі у всіх справах життя людства, служінні йому, співробітництві з ним".²

Головне призначення людини, на думку богословів, полягає не в соціальній самореалізації, а в прагненні до Бога, в Богоуподібненні. "Призначенням людини є Богоуподібнення, висока любов і справжня свобода - духовне життя. Тільки той, хто прагне до стяжания Духу Святого і до Богоспілкування, може бути досконалим".³ Людина повинна прагнути до здобуття високих духовних благ.

Олесницкий М.А. Из системы христианского нравоучения. - К., 1896. - С. 482.

² Журн. Моск. патриархии. - 1983. - № 1. - С. 63.

³ Журн. Моск. патриархии. - 1982. - № 3. - С. 47. ю*

292

Розділ II. Філософське витлумачення феномену релігії

Головною цінністю, яку Бог залишив людям, є досягнення царства небесного, оскільки всі земні блага були поставлені на другий план і мають підпорядковане становище. Земне життя розглядається як швидкоплинне і тимчасове. Події реального, земного життя визначають характер посмертного життя людини. "Земне життя визначає життя майбутнє, оскільки царство Боже створюється в душі людини, яка є на Землі".¹

Таким чином, основні вимоги християнства до людини - це слідування за Христом, виконання його святих заповідей, перебування в любові божественній, відхід від всього злого і гріховного. Все це є шлях життя до життя вічного. Шлях смерті - потурання хтивим прагненням тіла, нехтування закону Божого, окам'яніння серця, рабське служіння гріху. Веде він до відчуження від джерела життя і до вічної гибелі.

Роздуми про сенс життя ми можемо зустріти ще в Старозаповітній книзі Еклізіаста, де висловлено думку, що всі блага й цілі життя, до яких прагне людина, позбавлені сенсу, що все в житті - "це марнота та ловлення вітру" (Екл. 2:17). Тільки Бог і віра в нього може надати сенс людському існуванню.

"Прислуховуючись до Божественного слова, християнин пізнає Божу волю, переймається сенсом та метою людського Буття".² Людина повинна жити по вірі. Саме ця віра перетворює її і все, що навколо неї. Людина, почавши жити за вірою, відразу відчує, як розширюються межі її життя, і як земне наповнюється глибоким духовним змістом, а саме життя набуває нового сенсу.

Представники католицької теології також засвідчують прагнення віруючого до Бога. Згідно з французьким католицьким теологом Г.Марселем, сенс життя людини як "мікрокосму" полягає не в земному оречевленні, а в тому, щоб злитися зі своєю космічною першоосновою - Богом, пізнання якого може бути тільки глибоко інтуїтивним, містичним.

Подібні погляди має також і Фома Аквінський. Людина, за його вченням, складається із божественної, безсмертної душі, через яку вона безпосередньо співвідноситься з Богом, і смертного тіла, яке поневолює душу. Кінцевою метою і сенсом існування людини є її прагнення до Бога - ідеалу і завершеного вияву всього існуючого.

В протестантизмі філософія людини і розглянуті в її контексті питання про сенс людського існування пов'язані з ім'ям СК'єркегора. На ірраціональній системі цього датського філософа своєрідно позначилися ідеї АШопенгауера та філософські погляди Ф.Шелінга. Віра витлумачується С.К'єркегором як суб'єктивне переживання особистості, незалежне від логіки та соціальної дійсності. В центр своєї філософії він ставить особистість як неповторну унікальність з глибоким емоційним світом. Людина, для К'єркегора, має бути

¹ Журн. Моск. патриархии. - 1986. - № 9. - С. 42.

² Журн. Моск. Патриархии. - 1983. - № 6. - С. 46.