logo search
544702

1. Етноконфесійна ситуація в Україні. Міжцерковні та внутрішньо-конфесійні відносини

Хоча переважна більшість віруючих в нашій країні вважають себе православними, Україна історично сформувалася як країна багатоконфесійна. Згідно з дослідженнями, здійсненими у другій половині 90-х pp., 6-7 % опитаних дорослих вважають себе греко-католиками (у Галичині вони становлять від 59 до 70 %% опитаних у віці старше 16 років); 0,58-0,79 %% опитаних належать до визнавців ісламу. Відповідно до церковної статистики 875 тисяч вірних налічує Римо-католицька церква (щоправда, соціологічні дослідження дають помітно менший показник - 400-500 тис). Приблизно в 500 тисяч можна оцінити загальну кількість протестантів в Україні. Теоретично таку ж чисельність має іудейська громада, бо ж єврейського населення в Україні приблизно 0,5 мільйону. Але такий спосіб підрахунку, коли до визнавців іудаїзму зараховуються всі євреї (а саме таку модель використовують дуже часто різні міжнародні організації'), не є вповні коректним. Єврейське населення України є досить зсекуляризованим і ми можемо радше говорити про його історичний зв'язок з іудаїзмом та зв'язок за походженням, ніж про те, що більшість українських євреїв є ортодоксальними визнавцями іудейської релігії. Проте реальність відродження цієї релігії серед євреїв колишнього СРСР лишається для них скоріше засобом етнічної ідентифікації, ніж релігійною реальністю.

Майже половина релігійних громад зосереджена в семи західних областях країни. На 10 тис. населення у цьому регіоні припадає 9,6 громад, що значно більше, ніж у південно-східних областях, де цей показник - 2,9. Такий стан реально відбиває названі відмінності у релігійній культурі регіонів, які існували в Україні й до того часу, коли політика щодо церкви на західних землях і у Великій Україні стала принципово відмінною.

Однак для осягнення етноконфесійної ситуації в Україні кінця XX ст. особливе значення має розгляд конфігурації й структури православ'я України. За різними дослідженнями від 55 до 65 %% опитаних віком понад 16 років у нас вважають себе православними. Що стосується юрисдикційної належності православних, то соціологічні дослідження демонструють тут такий розкид результатів, який змушує поставити на порядок денний питання про вірогідність цих досліджень. За офіційною статистикою статутів релігійних організацій, зареєстрованих у відповідності з чинним законодавством про свободу совісті, біля 71 % православних парафій належать Українській православній церкві в єдності з Московським патріархатом (УПЦ), 21 % - Українській православній

830

Розділ V. Релігія і сучасність

церкві Київський патріархат (УПЦ КП), 8 % - Українській Автокефальній православній церкві (УАПЦ).

Але опитування, в тому числі й ті, що здійснюються систематично, не завжди підтверджують сталість такого розподілу. Так, згідно з даними Соціс Гелапп під час одного опитування про свою належність до УПЦ КП заявило 22,4% респондентів, до УПЦ - 17% і до УАПЦ - 0,58%. Під час іншого опитування про належність до УПЦ заявили 43,3 % респондентів, до УПЦ КП -6,6 %, до УАПЦ - 2,8 %.

Чим пояснюється така принциповість? Виявляється, що саме згадка про належність УПЦ до Московського патріархату здатна кардинально змінити налаштування респондентів. Адже більшість з них є номінальними християнами (що з очевидністю випливає з їхньої вкрай послідовної релігійної поведінки). Декларація власної православності є для них актом етнічної, культурної і навіть політичної ідентичності, а не усвідомленим релігійним вибором.

Характерно, що в Криму ситуація дзеркально протилежна: згадка про Московський патріархат істотно додає УПЦ голосів респондентів. Так, за даними дослідження центру "Демократичні ініціативи" понад 35 % опитаних мешканців Сімферополя заявили про свою належність до Російської православної церкви, парафій якої в центрі Кримської Автономії взагалі не було. В свою чергу 34,3 % киян заявили про свою належність до УПЦ КП і тільки 4 % - до УПЦ, хоч остання й має в Києві в півтора рази більше громад, ніж Київський патріархат.

Те, що для більшості проголошення належності до православ'я є етнополітично й культурно обгрунтованим кроком, свідчить виокремлення соціологами чималого прошарку просто православних. Так, за деякими опитуваннями питома вага осіб, які вважають себе православними, але не можуть визначитися з належністю до конкретної інституції, сягає 15-16 %%. Це, безумовно, водночас і маніфестація власної самототожності, і вияв недорозвинутості власної ідентичності, нездатності виокремитися з "православного суперетносу", і визнання номінальності своєї православності (бо бути православним поза тілом Церкви неможливо), і реакція на міжправославний конфлікт в Україні.

Міжправославний конфлікт в Україні є більш-менш адекватним віддзеркаленням суспільно-політичного контексту, культурних відмінностей, зіткненням різних рівнів національного самоусвідомлення, різних типів історичної пам'яті і поглядів на майбутнє України. Міжправославний конфлікт в Україні є водночас віддзеркаленням і тих складнощів, які наявні в російсько-українських та українсько-російських відносинах, а також не меншою мірою -нинішнього етапу кризи в повноті православ'я, де етнічний принцип створення автокефалій домінує над помісним, найбільш адекватним суті православ'я і -ширше - християнства принципом.