Тема 30. Релігія і Церква в незалежній Україні 845

мають відбутися з Божою допомогою" (патріарх Димитрій); і, нарешті, вибирати треба тому, що "ми є громадяни, ми - співвідповідальні за долю цілого народу" (Звернення єпископів УГКЦ з нагоди передвиборчої кампанії).

Церковна ієрархія передовсім воліла визначити сили, за які голосувати не варто. Для УПЦ в єдності з Московським патріархатом це ті партії й особи, котрі якимсь чином провокували суперечки між людьми; для УПЦ Київського патріархату - комуністи, а також ті, хто "збирається повертати нас на Північ"; для УАПЦ - "горлохвати", некомпетентні особи, крадії і "безбожницькі організації з комуністичною ідеологією", ті, хто виступає проти незалежності Української держави, заперечує священне право власності, плекає сепаратизм і вимагає відновлення особливого союзу з Росією. Ієрархія УГКЦ вимагала ще і ще раз замислитися над програмами партій і кандидатів, беручи до уваги їхню розважливість і можливі наслідки.

Стосовно ж якостей партій та окремих кандидатів, за яких, на думку священноначалія, вірні можуть віддати свої голоси, то патріарх Димитрій називав серед них поміркованість, готовність покласти душу на вівтар заради добробуту Українського суспільства. Патріарх Філарет рекомендував своїй пастві голосувати передусім за центристські та праві партії, митрополит Володимир (Сабодан) -за тих, "хто дбатиме про наші інтереси".

УГКЦ була переконана в тому, що їхні обранці повинні обстоювати цілковиту свободу Церкви, усвідомлювати межі політичної влади, зокрема в питанні про досягнення єдності між християнами в Україні, бути непохитними у справі захисту прав людини і займати тверду позицію у справі реабілітації УГКЦ та відшкодування їй моральної кривди.

Запровадження змішаної виборчої системи призвело до різкого зростання зацікавлення політичних партій протестантськими спільнотами, а також до політичної активізації самих протестантів. Прізвища протестантських пасторів (не кажучи вже про рядових членів церкви) можна було зустріти в передвиборчих списках деяких політичних партій.

Але 1998 р. церковні організації здійснили набагато більш серйозну спробу забезпечити своє представництво в Радах. Очевидно, це є наслідком аналізу реальної політичної ситуації, а також намаганням реалізувати дуже високий потенціал довіри, яку декларують громадяни України щодо Церкви. Найбільш виразним виявився розкид між офіційною позицією й реальною політикою в діяльності Української православної церкви в єдності з Московським патріархатом. Активність двох її єпископів і чималої кількості священиків, які висунули свої кандидатури на виборах, сильно дисонують з ухвалами архієрейських соборів 1994 та 1997 рр.

Дуже високу активність виявили протестанти, які намагалися на цих виборах стати нарешті "річчю для себе" й балотувались у багатьох областях країни, а також за партійними списками.

846 Розділ V. Релігія і сучасність

Водночас релігійні діячі виявили більше зацікавлення місцевими Радами, аніж Українським парламентом, бо ж саме на місцевому рівні вирішуватимуться дедалі більшою мірою питання власності та проблеми, які найчастіше вини­кають у релігійних організацій у відносинах із "зовнішнім світом": повернення культових споруд, оподаткування, гуманітарна допомога й багато іншого.

Релігійні організації підтримували найширший спектр політичних сил -від правих до лівих. Зрозуміло, що для тієї чи іншої інституції існували межі, перейти які було неможливо. Але на єпархіальному, а тим більше парафі­яльному рівнях складалися такі альянси, які неможливо було передбачити в жодному аналітичному кріслі. І особливо це стосується мажоритарних округів (відомі, наприклад, випадки підтримки парафіями УГКЦ та УПЦ КП соціалістів, УПЦ- членів Народного Руху, харизматами, яких спостерігачі міцно "записали" за "Громадою", - СДПУ(о) та інші комбінації, які погано прораховуються з точки зору формальної політичної логіки). Найменш логічні, звичайно, виявилися вірні УПЦ в єдності з Московським патріархатом. Ця Церква, центр ідентичності якої, сказати б так, у настроях південних східних парафій, а левова частка громад - на правому березі Дніпра, просто приречена на таку алогічність. Навряд чи для віруючих УПЦ Волині, Поділля, Буковини й Закарпаття виявилися привабливими проросійські гасла Партії регіонального відродження (навіть за умови, що другим у списку цієї партії був єпископ Вишгородський УПЦ Павло (Лебедь). Зрештою ця партія не набрала й 1 % голосів. Найзначущими для ієрархів і духовенства УПЦ виявилися місцеві пріоритети й конкретні розрахунки: деякі священнослужителі прямо й відверто агітували за представників місцевих властей, бізнесу, які належать до різних партій або ж є і безпартійними. Таку підтримку було отримано за цілком конкретні речі -будівництво храму, великі пожертви на церкву та інші подібні послуги. У деяких селах, районах, містах, де чітко визначився "хазяїн", духовенство стало на його бік, оскільки залежність цієї верстви від нього (подекуди - від неї) принципово не відрізняється від залежності директора школи чи голови сільради.

Все це підтверджує вже давно сформульований висновок, що УПЦ не є і не може бути єдиноспрямованою політичною силою. Причому там, де політичні симпатії її священноначалія й могли б отримати співчуття, голос самої церкви майже не чутний. Тобто сподівання деяких аналітиків та організаторів виборчих технологій, що за певної підтримки властей УПЦ допоможе "відтягнути" від лівих скільки-небудь значну кількість голосів, не справдилися.

Головний висновок, що випливає з аналізу ролі релігійного чинника в березневих виборах 1998 p., - це відверта відсуненість цього чинника на периферію політичного процесу. Зрештою, жодна з політичних партій чи навіть окремі кандидати не ставили релігійні питання на перше місце. Навіть протестантські пастори, які балотувались до парламенту, спочатку підкреслю-

Тема ЗО. Релігія і Церква в незалежній Україні 847

вали соціально-економічні, політичні, а вже потім - духовні проблеми.

Ще одне. Практично ніде не простежувалась тенденція, щоб релігійний чинник вирішально спрацював на перевагу тієї чи іншої партії (навіть, як вже йшлося, при винесенні ієрархів на чільні позиції партійних списків). Особливо тут варто зупинитися на партіях, що визначають себе як "християнські". Ось їх результати: виборчий блок "Вперед, Україно!", до якого входили Українська християнсько-демократична партія та Християнський національний союз, -1,74% голосів; Християнсько-демократична партія України - 1,3%; Республіканська християнська партія 0,54 %. Отже, навіть об'єднавшись, християнські партії все одно не перетнули б 4-відсотковий бар'єр. Очевидно, що масова свідомість дотепер ще не прийняла ідею християнської демократії як такої.

Що ж до Партії мусульман України, то без кримських татар, які відмовили їй у підтримці ще п час установчого процесу, 0,2 % зібраних голосів, очевидно, є реальним показником її впливу.

Вибори 1998 р. в Україні, так само як і аналогічні події в інших країнах постсоціалістичного простору, засвідчили одну дуже важливу обставину: Церква у цьому просторі як інституція, що має серйозну структуру, відпрацьовані технології трансплантації доволі складних ідей у тканину буденної свідомості, високий рівень довіри з боку населення, є дуже привабливою для тих, хто орієнтується на досягнення владних позицій. Але вона у більшості випадків виявляється нездатною вплинути на політичну поведінку віруючих у бажаному для неї напрямі. Це є вислідом більш глобальних процесів. Релігія полишає публічну сферу, "приватизується", і Церква, навіть попри бажання ієрархії, вимушена йти за цим процесом. Власне, присутність Церкви у політиці і ширше - у суспільстві - це присутність не лідера і проводиря, а скоріше - опікуна, який не бажає (і не може, з огляду на власну місію) залишити своїх підопічних, тобто віруючих, у тих чи інших ситуаціях, насамперед важких і критичних.

Водночас треба зазначити, що соціально-політичний аспект в діяльності релігійних інституцій України в спеціальній літературі, а особливо в публіцистиці, серйозно перебільшується. Власне, говорити про "політизацію" Церков стосовно останнього десятиліття XX ст. можна тільки в двох сенсах. Перший - це запит, який адресує до певної Церкви політично визначена особистість. Кореляція між політичними перевагами молодих, наприклад, віруючих і їхньою конфесійною, точніше - церковно-юрисдикційною належністю, є цілком очевидною.¹ По-друге, це запит політичних кіл, які ангажують релігійні інституції до політичного процесу з метою власної

' Див.: Єленський В.Є., Перебенесюк В.П. Релігія. Церква. Молодь.- К., 1996.-С.85-101.

848

Розділ V. Релігія і сучасність

легітимації і реальної підтримки.

Що ж стосується, власне, церков України, то питання про їхнє місце в суспільно-політичному процесі лишається до кінця ще невирішеним. За дуже небагатьма винятками, релігійні інституції не оприлюднили скільки-небудь очевидної позиції з проблем, які глибоко торкаються морально-духовних підвалин суспільства і принципових засад його устрою. Навіть звернення єпископів УГКЦ до вірних та всіх людей доброї волі "Про завдання християнина в сучасному суспільстві" (Львів, 12 березня 1999 р.) стало швидше нарисом напрямів соціальної доктрини цієї церкви, ніж спробою її застосування в українському контексті. Жодна з церков України водночас не подала синтетичного богословського документу з аналізу посткомуністичної ситуації і не запропонувала вірним напрямки в життєво важливих ситуаціях вибору, перед якими їх поставила ситуація радикальних суспільно-політичних, економічних, громадських і культурних змін.

Таким чином, Церкви України, передовсім - православні, цілком визначено слідують політичним дискурсам певних течій українського політикуму, намагаючись взяти на себе модераторські функції і відіграти суспільно-політичну роль реально надпартійної сили. Це детерміновано частковим, а почасти й повним співпадінням релігійно-юрисдикційних та політичних ліній поділу, що в свою чергу є відображенням найширшого українського контексту.