Тема 30. Релігія і Церква в незалежній Україні 843

Помісної Православної Церкви в Україні як "нашої заповітної мрії".¹

Розглядаючи взаємодію між релігією й політикою в незалежній Україні, легко помітити, що в перші роки незалежності релігійне питання перебуває в центрі уваги переважно націонал-демократичних і націонал-радикальних партій. Усвідомлюючи релігію (точніше - національну церкву або, як виняток, Церкви) важливим чинником зміцнення української держави і ширше - здійснення українського проекту, ця частина політичного спектру практично не зустрічає тут на певному етапі супротиву з боку політичних конкурентів. Приналежність релігійного питання національно орієнтованому табору виявляється, по суті справи, частиною феномену, який умовно можна назвати "великим українським компромісом". Зміст цього компромісу - в збереженні позицій старої еліти УРСР, забезпеченні її вирішальної присутності в справі розподілу власності в обмін на лояльність до усамостійненої Української держави і участь в тому, що зветься "розбудовою держави". В рамках цього компромісу гуманітарна сфера стає прерогативою національно орієнтованої еліти. Вона ж перебирає на себе право визначати вектор релігійної політики.

Мірою употужнення лівого дискурсу української політичної сцени, розвитку релігійної інфраструктури, усвідомлення (і, водночас відзначимо, перебільшення) значимості релігійного фактору в суспільно-політичному житті країни, диференціації позицій ідентичності в історичних Церквах ліві окреслюють свої наміри щодо релігії і релігійних інституцій. Знаковою тут стають статті першого секретаря ЦК Компартії України в парламентській газеті," в яких обґрунтовується спільність християнського і марксистського соціальних ідеалів, залучаються концептуальні підходи ідеологів "християнського соціалізму" Росії початку XX ст. та їхня критика капіталізму. П.Симоненко пропонує доволі чіткі шляхи співпраці Церкви з суспільством і сфери, де вона може стати партнером лівих сил.

Однак, як засвідчив подальший розвиток подій, ані комуністи, ані той спектр церковного середовища, в якому вони могли знайти підтримку, в такого роду відносинах зацікавлені не були. Комуністи шукали собі союзника в боротьбі проти недопущення України до Європи. Вихідні підстави: регіональні цивілізації, ґрунтовані на релігійних цінностях; підґрунтям духовності східнослов'янських народів є "канонічне православ'я" (так у тексті); протиборство Заходу й Сходу на зламі 80-90-х років повернулося до своєї задавненої форми - протистояння православ'я й католицизму; католицький Захід тотально ворожий православному геокультурному просторові; ціна

¹ Кучма Л.. Нас об'єднує любов до України // Урядовий кур'єр. - 1997. - 23 серпня. " Див.: Симоненко П. Комуністи і віруючі: діалог і партнерство заради утвердження соціальної справедливості // Голос України. - 1995. - 27 квітня; Комуністи про церкву та її роль у житті сучасної України // Голос України. 1999. - 26 травня.

844 Розділ V. Релігія і сучасність

входження до Європи - відмова від православ'я, національної самобутності і рідної мови; "католицька загроза... - пряма загроза самому існуванню наших народів"; уніатство - ще одне джерело загрози; сили, які прагнуть порушити єдність Православної церкви України й Росії також є вогнищем деструкції. Для боротьби з цими загрозами комуністи готові співпрацювати з Церквою. Союзником комуністів може бути лише Православна церква в єдності з Московським патріархатом.

По суті справи, концепція комуністів України є трансформованою, сильно вульгаризованою і приладнаною для обслуговування ідейних амбіцій Росії версією теорії С.Хаптінгтона про зіткнення цивілізацій, яку сам Г.Симоненко гостро критикує. Йдеться про необхідність формування якогось пан-православного полюсу сили, який би протистояв Заходові і притягував до себе Україну. Зрозуміло, що полюс знаходитиметься в Москві. Очевидно також, що ані Грецію, ані Румунію, ані швидше за все Сербію (після Милошевича), зконсолідувати навколо цього полюсу не вдасться. Виступаючи за неучасть церковних організацій у політичній боротьбі, автор статті водночас відводить Православ'ю ("канонічному", як постійно підкреслюється) роль геополітичного реставраційного знаряддя.

Нова концепція співпраці комуністів з Церквою зрештою постає як запрошення Церкви (у даному випадку УПЦ в єдності з Московським патріархатом) до жорстокої і безкомпромісної боротьби на своєму боці, в центрі якої знаходитимуться не майно і культові споруди, а питання цивілізаційного та історичного вибору.

Аналізуючи наступну політичну активність релігійних організацій, слід особливо звернутися до парламентських виборів 1998 р. Практично жодна з партій чи блоків не відмовилася від гасел так чи інакше пов'язаних з релігією. Звертає на себе увагу велика популярність в партійних програмах двох гасел -об'єднання православних церков України в єдину церкву (НДП, Рух, РХП, КПУ) та боротьби з так званими "сектами і деструктивними культами" (КПУ, Рух, НДП, "Трудова Україна", "Громада"). Очевидно, що критична маса партій, які мають у своїх програмах останнє положення, здатна привести до серйозних змін в українському законодавстві про свободу совісті в бік його ужощення. Слід за­уважити, що подібні спроби можуть ускладнити міжконфесійні відносини в Україні, підірвати в світі імідж України як демократичної держави, а тому вимагають зваженого підходу законодавців.

Практично всі найвпливовіші релігійні організації так чи інакше визначили своє ставлення до парламентських виборів. Насамперед вони закликали вірних прийти до виборчих урн, оскільки "вибори ніяк не можна ігнорувати, адже на політичну арену повинні прийти люди, які запропонують нові й реальні шляхи подолання кризи..." (митрополит Володимир (Сабодан), бо "Церква ніколи не стояла осторонь від важливих для країни подій" (патріарх Філарет); "вибори