Тема 20. Функціональність релігії

573

взаємодії людини зі світом.

Л.Вітгенштайн обґрунтовував належність релігійного відношення (очевидно, це стосується і відношення естетичного) до "непізнавального" типу стосунків людини зі світом і зазначав, що цей тип фундаментальніший, ніж лізнавальний, якому класична філософська думка відвела привілейоване становище. Можна гадати, що перевага "непізнавального" відношення якраз у тому, що саме через нього носії первісної культури долали своє безсилля і несвободу. Саме в ньому свобода означала ствердження партнерських стосунків між людиною і світом людини, стосунків, що передбачають комунікацію без примусу, таку суттєву як для учасника мистецького процесу, так і для релігійної людини. І в першого, і в другої у змісті свободи поступово пріоритетним стає самоопанування, оволодіння людини собою. Це означає зближення свободи з волею. Свобода розгортається як вільно здійснюване самообмеження людини, її готовність і здатність поставити собі межу. "Треба" для дійсно вільної людини за будь-яких обставин важливіше, ніж "хочу".

За М.Вебером, передумовою релігії, як і, очевидно, інших культурних форм, є те, що світ повинен мати сенс. Для релігії чи мистецтва питання полягає в тому, як тлумачити світ, щоб можна було мислити і переживати цей сенс. У світових ("післяосьових" - за визначенням К.Ясперса) релігіях свобода починається з вибору, вільного волевиявлення - вірити чи не вірити. У християнстві людині дана можливість вільного руху до досконалого божественного буття. Ще у Августина і Бернарда Клервоського виникла думка про те, що за "образ" і "подобу Божу" для людини править "свободна" воля. Тут через віру як акт особливого смислотворення людина сягає розкуття - виходу з глухого кута природної, передусім часової, обмеженості, частковості і домагається піднесення до Всезагального, Вічного.

Ще Гегель наголошував на цьому моменті: "В релігії ми звільнюємося від усього часового", бо ж "вона є сферою вічної істини, вічного спокою, вічного миру". Релігійна причетність людини до універсуму буття - це передусім відчуття в собі чогось такого, що підносить її над собою, єднає її з трансцендентним. Осягаючи себе як частину іншого, вищого, відшукуючи в ньому свою сутність, людина не губить себе в ньому. Адже йдеться про осмислення і переживання людиною основ власного буття і тим самим про утвердження людського в людині.

Відчуття, кажучи мовою теологів, Бога в собі не є позбавленням себе людського, а його вивільненням, піднесенням, ушляхетнюванням. Гегель знав, що із свободою пов'язані і релігія, і мистецтво. "Красне мистецтво, -стверджував він, - виконало те, що й філософія - очищення духу від стану несвободи".

Концентруючи, ущільнюючи життєвий досвід поколінь у форми, доступні для особистого залучення до цього досвіду, уможливлюючи для людини

574 Розділ IV. Суспільствознавче витлумачення феномену релігії

проживання і переживання не одного, наділеного природою, а безлічі життів, мистецтво піднімає індивідуальний досвід до рівня досвіду загальнолюдського і цим звільняє людину від її природно визначеної одиничності. Художня діяльність формує, організовує, структурує смислозначущий аспект людського світу, трансформований у внутрішнє надбання людини, у відповідності з_# людською його актуальністю і значущістю як певний аналог первинного життєвого світу, проте - що важливо - вільний від зовнішнього диктату, примусовості і тому набагато пластичніший.

Участь у мистецькій комунікації, поєднуючи в собі індивідуалізуючий та соціалізуючий моменти, без всілякого примусу долучає людину до суспільного цілого, сприяє її персоналізації. Разом з тим мистецтво, будучи своєрідною ідеальною моделлю творчого аспекту людської діяльності, орієнтує людину на творчу поведінку, стимулює розвиток її творчих спроможностей.

Отже, звертаючись до глибинних сенсів обговорюваних тут культурних форм, замкнутих, як і вся культура, на свободі людини, переконуємось, що вони зближують їх, а не роблять антагоністичними. Релігія долучає людину до Вічного, уможливлює їй переживання причетності до Абсолюту і цим звільняє її від зовнішньої природної примусовості, від невмолимої часовості, скінченності, визначеної природою. Мистецтво, збагачуючи природно обмежений до одиничності досвід людини цілісним, необробленим досвідом інших, надаючи можливість пережити непрожите, визволяє людину від цієї одиничності і - в певному значенні - віддуховної самотності, але не позбавляє її самості.

І релігія, і мистецтво оптимізують зв'язок індивіда й соціуму. Релігія, забезпечуючи тотожність людської природи як загального, спільного (Ф.Шлейєрмахер), інтегруючи соціум (Е.Дюркгейм), опиняється на боці суспільного цілого, хоча й призначена для індивіда. Мистецтво, так би мовити, репрезентує у цій зв'язці людину в її індивідуальному окресленні, особистість з її інтересами. Релігія з самого початку своєї історії робить наголос на соціалізації індивіда, а мистецтво поєднує акцентовану ним індивідуалізацію людини з соціалізацією у єдиному процесі персоналізації.

Єдиний або - принаймні - дуже близький механізм здійснення людського самотворення в обговорюваних тут сферах культури. З певними застереженнями щодо релігії тут можна скористатися давно, з арістотелівської пори побутуючим в естетиці терміном катарсис. Мистецтво, зауважувала з цієї нагоди С.Вейль, у своїх вершинах робить з нами те ж саме, що й благодать. І тут і там - це очищення пристрастей (його Ф. Шлейєрмахер вважав метою мистецтва) або й від пристрастей загалом (скажімо, від несамовитості) задля збереження самості, ідентичності особистості.

Релігію і мистецтво в континуумі культури єднають й інші суттєві моменти. Одного з них торкнувся свого часу Л.Фейербах у міркуваннях, що стали хрестоматійними: "Мистецтво не видає свої творіння за щось інше, ніж