3. Еволюція теократичної ідеї походження влади

Поява і легітимність влади з часу постання останньої і до утвердження громадянських суспільств (а в багатьох країнах - і досі) обґрунтовувалась (через догматику та канони) й підтверджувалася (за допомогою відповідних таїнств та обрядів) пануючими релігійними уявленнями, а також різними релігійними інституціями. В цьому чітко проявляються два важливі аспекти функціонування релігії в суспільстві: сакральний (прояв зв'язку із трансцендентним) та політичний (легітимно-розлегітимлюючий, релігія як визначник благонадійності, благочестя).

Підпорядкування людей - складний процес. Він вимагає від влади доказів своєї винятковості (бо ж володарі є також смертними і мають всі людські вади). Безсумнівним аргументом для доведення цього може бути встановлення зв'язків носіїв влади із надприродними силами, богами (в політеїстичних суспільствах), а чи єдиним, "головним" Богом (в монотеїстичних). Адже боги (Бог) практично у всіх релігіях є володарями, повелителями із незаперечним авторитетом, а люди, як правило, є їх (його) рабами, а відтак зобов'язаними виконувати певні божественні приписи. Тому не випадково, навіть за умови розділення вищої церковної і світської влад, мирська влада завжди шукала сакрального підтверд­ження свого авторитету, прагнула подати себе як владу намісницьку, що має певну харизму і виконує волю богів.

Однак харизма політичного лідера (вождя, пророка, фараона, царя, глави партії чи держави) повинна знаходити своє постійне підтвердження в чудесах, а чи ж в покращенні матеріального становища підлеглих. Якщо керівник не підтверджує свої надзвичайні здібності, то підривається віра як в його особистий авторитет, так і в авторитет всієї влади. У меланезійсько-полінезійських віруваннях, наприклад, соціально-політичне володарювання було пов'язане з маною - якоюсь чуттєво несприйманною силою, що була спрямована як на добро, так і на зло. Саме сходження мани дає надприродну санкцію владі й авторитету певних груп спільнот. Маною володіли жреці, знахарі, іноді навіть цілі племена. Але головними носіями мани були вожді, які перед смертю передавали її своїм послідовникам. Подібні вірування віднаходимо й в інших регіонах планети. Так, в Африці померлих вождів вшановували як богів і навіть

590 Розділ IV. Суспільствознавче витлумачення феномену релігії

приносили їм жертви.¹

Харизма підносила божественних обранців до рівня посередників між богами і людьми. Не випадково у найбільш ранніх суспільствах цар (фараон, імператор) були і синами богів (Сонця - в єгипетських віруваннях, сонячної богині Аматерасу - в Японії, Неба - в Китаї тощо). Напівбожественне походження автоматично робило цих обранців первосвящениками. Всі діяння володарів вважалися благодіяннями, за які слід було їм беззаперечно підпорядковуватися. Монарх сакралізував існуючий державний порядок однією своєю присутністю. Вважалося, що у питаннях релігії, політики й моралі він володіє якоюсь незбагненною, містичною божественністю, що дозволяє йому безпомилково визначати істинний шлях для своєї країни і підданих. Причому царі могли і не займатися справами практичного державного управління. Часто за це відповідали їх міністри та радники. Але сфера сакрального була прерогативою лише монархів.

Яскраво це підтверджує приклад Японії, де одним із головних принципів тенноїзму є принцип єдності виконання ритуалу і управління державою. Здійснюючи релігійні ритуали, імператор в такий спосіб нібито стає єдиним зі своїми божественними предками і, "зливаючись" таким чином з їхніми духами, може вести підданих і примножувати їхнє процвітання. В цьому проявляється "божественність" імператорів, які керують державою. Шанування богів імператором і його управління державними справами стають по-суті єдиними.²

Подібна картина спостерігається і в Китаї, де сакральна і цивільна сфери настільки не відокремлені одна від одної, що постають скоріше як різні сторони єдиної реальності.

На відміну від політеїстичних, в монотеїстичних релігіях (іудаїзмі, християнстві, ісламі), спостерігається певна подвійність у сприйнятті та статусі земної влади. Визнаючи її божественне походження, теологи цих релігій не визнають рівності земної влади і влади єдиного Бога, бо ж визнання такої рівності призводить до псевдотеократії (обожнення глави держави).

Однак практика політичного буття владних структур часто розходиться з теорією - історія християнства та ісламу має чимало прикладів такої псевдотеократії. Тут можна згадати помазання на царство і обрання на престол з Божого благословення імператорів у Візантії. Теоретичне обґрунтування базувалося на тому, що духовна (божественна) і світська влада не повинні ні протиставлятися, ні роз'єднуватися, оскільки вони виходять із одного джерела -як у Христі поєднується божественна і людська природа, так і в людському суспільстві діють нероздільно і незлитно дві влади. Щось подібне було і в ісламі,

¹ Малиновский Б.К. Миф в первобытной психологии. - М., 1995. - С.48.

² Самыгин СИ., Нечипуренко В.Н., Полонская И.Н. Религиовединие: социология и психология религии. - Ростов, 1996. - С.586.

Тема 21. Політологія релігії 591^

де шиїтський імам ставав таким завдяки таємничій "еманації Божої благодаті", що переходить від одного імама до іншого.

Теорії божественного походження влади чи "царственості", що з незапам'ятних часів зійшла з небес і обрала монархів своїм "житлом", давали можливість обґрунтовувати і необхідність передачі влади у спадок. Саме тому релігійний чинник довгий час домінував в акті передачі харизми влади (при цьому, як правило, виконувалося специфічне таїнство чи ж обряд -рукопокладення, помазання на царство), а також у визначенні спадкової харизми роду.

Проте розуміння цієї "царственості" було дещо відмінним на стародавньому Сході (безпосереднє обожнення носія верховної влади, який є богом за суттю - правителі як сини богів, та на Заході, де відбувалася певна абсолютизація абстрактної державності (грецькі демократії, ранній культ римського імператора). Таке різне розуміння харизми влади було, до речі, далеко не другорядним чинником розпаду Римської імперії, у Східній частині якої відбулася сакралізація імператорської влади та самого імператора, який став "Царем Небесним".

Харизматичний тип влади ірраціональний. Із розвитком раціонального мислення з'являється новий тип влади - звичаєво-харизматичний, де поєднується легітимність через харизму (божественне обрання) і легітимність через традицію (патріархальна, патрональна та інші влади). Саме звичаєво-харизматичною є влада батька (матері) в давній патріархальній (матріархальній) сім'ї, старшого в родині, пана, князя чи царя. Ця влада базується на системі традиційних незаперечних священних норм, порушення яких тягне за собою значні негативні магічні, майнові чи моральні наслідки. Сваволя володаря залишається необмеженою, а покірність забезпечується особистими відносинами залежності.

Звичаєво-харизматичний тип влади є певним чином перехідним етапом до формування раціонального типу влади - юридичного або правового. Домінування закону перетворює підлеглих звичаєво-харизматичного володаря на посадових осіб. Це одержує суспільне визнання та юридичне оформлення. Соціолог М.Вебер з цього приводу писав, що "виникнення сучасної західної держави, та й Західних церков, було значною мірою справою юристів".¹ На Заході юридичний раціоналізм переміг ірраціоналізм харизматичної і звичаєвої влади. Як наслідок, виник новий тип влади - бюрократична. її основними суб'єктами на перших порах були службовці державних та комерційних установ, клірики традиційних (визнаних) церков. їх право на владу тепер грунтується виключно на раціонально встановлених нормах: законах, інструкціях, директивах тощо.

' ВеберМ. Избранное.-М, 1994.-С.71.

592 Розділ TV. Суспільствознавче витлумачення феномену релігії

Специфічною є форма злиття цивільного і духовного аспектів влади у Римсько-католицькій церкві. Папа тут володіє практично необмеженою владою і відповідальний лише перед Богом. Однак з формальної точки зору папа не може називатися суверенним, оскільки він тільки уповноважений Богом займати посаду глави Церкви і є "намісником Христа" на Землі. Цю суперечність Церква подолала лише після узаконення принципу непогрішимості понтифіка. Фактично він увінчується тіарою церковного автократичного монарха.¹

Однак етап бюрократизації не обійшов Римську церкву. її ієрархія максимально "інституалізувалася" і священство ("посередництво між Богом і людьми") тут стало скоріше посадою, аніж саном. Якщо раніше будь-яка зміна у кар'єрі священика була ритуалізована, то тепер вона повинна набути насамперед за все юридичного оформлення. Для втілення в життя рішень папи створена розгалужена чиновницька система. Таким чином, політичне панування Римсько-католицької церкви виражається, з одного боку, в "організаційній раціональності" базової структури, яке опирається на юридичне підґрунтя, а з іншого - в диктаті "уповноваженого Богом" папи і в прагненні на одноосібне керівництво церковним інститутом і паствою.

Отже, в католицизмі, як специфічній політичній формі влади, папа є автократичним (суверенним) монархом на виборній основі. Суверенним папа є й у справі прийняття рішень з питань віри. Суверенним він є також як глава специфічної політичної системи (церковної держави), коли приймає рішення політичного характеру. Таким чином, у постаті папи тут своєрідно зливаються дві харизми - царства і священства.

Харизматичний, звичаєво-харизматичний і юридичний типи влади не змінювали механічно один одного, а часто існували й існують паралельно. Теоретичне осмислення природи походження цих типів влади поступово сформувало три схеми участі релігії у формуванні інститутів політичної влади:

Відповідно до першої схеми абсолютна влада належить тільки одному Богові, а земна влада є лише символом божественної всемогутності, її відображенням. Божественна влада, на відміну від земної, яка має фактичні рамки свого виявлення, є необмеженою. Земна влада має свій священний першопочаток з божественної влади, теократії, яка і є онтологічним ядром влади. Релігія в даному випадку стає одним із найвпливовіших, а часто і єдиним інструментом соціального контролю за легітимністю і функціонуванням влади. Теократична концепція влади одержала потужний розвиток в іудаїзмі, християнстві, а особливо в ісламі.

Згідно другої схеми політична влада, як і релігія, має соціальну природу і розвивається історично - від найархаїстичних форм до найвитонченіших. Залежно від росту цивілізованості суспільства влада стає все більш

¹ Ковальский ЯВ. Папа и папство. - М., 1996. - С.5-20.