Тема 21. Політологія релігії

607

адміністрації на місцях, повсюдного на Правобережній Україні лобіювання інтересів протиправославно налаштованої з'єдиненої (уніатської) церкви. Позитивній реалізації могилянської моделі відродження церкви в етатистській щодо православ'я державі безумовно сприяла і тактика компромісів, розумних поступок, вміле користування наявними міждержавними суперечностями, авторитетом Вселенського православ'я тощо. Слід відзначити також плідну відкритість глави православної церкви в Україні та його однодумців до чужого (у т.ч. католицького) позитивного досвіду, його використання у будівництві відносин церкви з державою.

Політичне приєднання у 1654 р. значної частини українських земель до Московської держави поставило проблему включення Київської митрополії до складу Московського патріархату, оскільки московський цезаропапизм вимагав і централізації церкви. Проте значні відмінності Українського православ'я в обрядово-культовій сфері, організаційному житті Церкви і значна опозиція кліру до такого об'єднання, а також криза Російської православної церкви, викликана реформами Никона, більш як на ЗО років відклали питання злиття церков. Лише активне втручання московської влади, несприятливі для розвитку Константинопольського патріархату політичні обставини і антиканонічний акт симонії (підкупу) допомогли Московському патріархату поглинути Київську митрополію.

Зміна юрисдикцій призвела і до зміни моделі державно-церковних відносин в Україні - статус державної церкви міняється на цезаропапиське правління, наслідком якого стало цілеспрямована політика влади на нищення національних особливостей православ'я в Україні і перетворення останнього у денаціоналізований елемент державно-бюрократичного апарату.

Все, що так чи інакше ідентифікувало церкву як національний духовний інститут, характеризувало особливий шлях становлення й розвитку церкви в Україні з часів Київської Русі, зокрема своєрідність відносин церкви і державних структур, було майже повністю знищено могутнім пресом всеімперської уніфікації та централізації.

Для державно-церковних відносин, яка існувала до початку XX ст. в Україні, були характерними: одержавлення церкви на всіх рівнях, перетворення її в складову частину державного виконавчого механізму із статусом духовного міністерства; виконання церквою ряду державних та інших невластивих церкві функцій; фактична втрата церквою незалежного від державних структур становища і вимушено апологетична щодо самодержавних акцій роль церкви; наявність церковно-охоронного, дискримінаційного щодо неправославних віросповідань законодавства; проголошення самодержавно-великоросійського варіанту православної церкви первенствуючою і панівною, державна політика ототожнення православ'я і російської нації; правова меншовартість інших націй та релігій й інше.

608

Розділ IV. Суспільствознавче витлумачення феномену релігії

Революційні події 1905-1907 pp. дещо змінили релігійну ситуацію в Україні, як і у всій імперії, але принципи побудови державно-церковних відносин минулих століть залишилися ті ж. Суттєво ситуація почала мінятися лише після Лютневої революції 1917р., з утворенням в Україні Центральної Ради і проголошенням відокремлення Церкви від держави.

Нова українська влада на чолі з М.Грушевським, сповідуючи соціалістичні ідеї, не зуміла оцінити на перших порах величезний потенціал релігії у справі становлення незалежної Української держави. Трагічність ситуації полягала в тому, що народ знаходився під значним впливом духовенства, а революційна інтелігенція була проти залучення кліру у державотворчий процес. Проте згодом політична ситуація (загострення стосунків з Росією після проголошення Третього Універсалу) змусила Центральну Раду змінити свою позицію щодо Церкви. При Секретарстві внутрішніх справ було утворено Департамент духовних справ, в одному з перших циркулярів якого було висловлено побажання до єпископату не допускати поминання у відправах Російської держави та російського війська. В січні 1918 р. у новому уряді був утворений Департамент сповідань, рішення якого, однак, бойкотувалися більшістю Православної церкви.

Таким чином, запропонована Центральною Радою схема відокремлення Церкви від держави (проголошення релігії приватною справою) на той час в Україні була нездійсненною і навіть програмувала негативні наслідки для української державності.

Падіння у квітні 1918 р. Центральної Ради і встановлення гетьманату відновило водночас і старі принципи державно-церковних відносин, з тією лише різницею, що повний державний контроль над Церквою був уже неможливий. У "Законі про тимчасовий державний устрій України" православна Церква оголошувалася "передовою" (державною), а віруючі інших конфесій дістали право "свободного відправлення їхньої віри і богослужения за їх обрядом". Державну стратегію щодо Церкви розробляло Міністерство сповідань, у функції якого входило регулювання відносин конфесій між собою та з державою. Проте, незважаючи на державні обмеження самостійності Церкви як суспільної інституції, втручання у внутрішнє життя й виконання функцій Церкви було зведене до мінімуму.

Питання державно-церковних відносин не обійшла увагою і Директорія. І хоча до влади в Україні прийшли ті ж самі партії, що складали основу Центральної Ради, а в соціалістичних за своїм духом Директорії та уряді були сильні антицерковні настрої, все ж Українська народна республіка, врахувавши церковний досвід гетьманату, значно більше уваги приділяла релігійному питанню. "Основний державний закон УНР" визначав автономність Православної церкви на чолі з патріархом, проголошував свободу "сумління і віри". Визнані державою Церкви проголошувалися рівноправними.