Тема 21. Політологія релігії

595

суспільства, вирішенням нових протиріч між робітниками та роботодавцями. Зокрема енцикліка відстоює право приватної власності, але наголошує на відповідальності перед Богом кожного, хто використовує майно, оскільки земні блага мають всезагальне призначення. Папа закликає також "більш рівномірно розподіляти власність", зобов'язує державні структури забезпечувати громадян мінімальною зарплатою, відмовлятися від "політики насильства", заохочує робітників відстоювати свої права, створювати робітничі, професійні спілки тощо.

Важливими віхами у розвитку соціального вчення католицької церкви стали рішення II Ватиканського собору (1963-65 pp.), енцикліки папи Івана Павла II. Серед останніх відзначимо: "Займаючись працею" ("Laborem eks zerzem") (1981 p.), яка присвячена проблемам людської праці, "Турбота про соціальну дійсність" ("Solliciotudo rei socialis") (1987 р.), в якій розглянуті сучасні проблеми розвитку людини і народів, "Століття" "Centecimus annus" (1991 p.), що була видана на честь століття появи енцикліки "Нові справи" ("Rerum Novarum") і в якій папа аналізує "нове", що з'явилося у суспільстві наприкінці 80 - початку 90-х років XX століття, зокрема зміни у Східній Європі, проблеми посткомуністичних суспільств, бачення Церквою ролі держави у сфері культури, економіки, вільного розвитку особистості.

Нові реалії XX століття спричинили виникнення великої кількості ідей, метою яких було ввести в орбіту християнства уявлення про людину як суб'єкт суспільно-політичної діяльності. Напрямками цієї своєрідної "політичної теології^-" можна назвати сформовані в середині й у другій половині XX ст. "теологію політики", "теологію миру", "теологію надії", "теологію революції"", "теологію визволення", "жіночу теологію" та ін., авторами яких були часто різні за поглядами мислителі - від прихильників поміркованого реформізму до ліворадикалів.

Всі ці теологічні системи виникли як реакція на протиріччя та кризові явища певних сфер сучасного суспільства, що розглядають людину насамперед як політичну сутність, яка здійснює своє призначення у суспільних відносинах. Способом реалізації християнської віри для індивіду постає його безпосередня участь в суспільно-перетворюючій діяльності. Саме під цим кутом зору переосмислюються основні поняття віровчення християнства, зокрема про спасіння і гріх, любов і милосердя та ін. Вони одержують певний політичний відтінок. Політична теологія претендує на вираження інтересів не окремих суспільних груп, класів, а всього людства, всіляко доводить, що християнство не є довічним союзником несправедливих політичних систем і суспільних структур. Термін "політична теологія", у його вузькому значенні, часто ототожнюють із "теологією політики", яка сформувалася у 40-70-х pp. XX ст. У католицизмі головним ідеологом цього напрямку був Й.Метц, а в протестантизмі - Є.Зеллє. Теологія політики є своєрідною реакцією на

596 Розділ IV. Суспільствознавче витлумачення феномену релігії

секуляризацію політичної сфери суспільства. Вона виступає проти нейтралітету релігії у відношенні до політики. На думку адептів цього вчення, християнство, будучи за своїм єством явищем аполітичним (Богу - Богове, кесарю - кесареве), все ж не може стояти осторонь політичної сфери, розглядаючи останню як об'єкт постійної критики, якесь опозиційне щодо себе явище.

Не маючи змоги охарактеризувати всі напрями політичної теології, зупинимося на основних із них. Наприкінці 60-х pp. XX ст. в країнах Латинської Америки (Бразилія, Перу, Нікарагуа та ін.), а пізніше і в Африці, Азії і навіть в Європі, набула поширення "теологія звільнення", головною ідеєю якої було проголошення, поряд із "духовно-спасительною", "політико-соціальної" місії Церкви. Під звільненням теологи Г.Гутьєрс (Перу), П.Річард (Чілі), Л.Бофф (Бразилія), Е.Дюссель (Аргентина) та ін. розуміли ліквідацію колоніального гніту, боротьбу за інтереси знедолених. Пошук шляхів встановлення Царства Божого на землі спонукав ідеологів "теології звільнення" підвести під своє вчення не лише християнську основу, а й задіяти у ньому ряд марксистських положень, зокрема про класи і класову боротьбу, про революцію, економічні і політичні принципи критики капіталізму тощо. Тим самим християнська віра ставилася в історичний контекст, а соціальний протест одержував релігійно-ідеологічне обґрунтування.

Водночас "звільнення" означає і "звільнення від гріха" - кінцевої причини недосконалості світу. Відтак боротьба за звільнення від соціального пригнічення і навіть революція постають необхідною, але недостатньою умовою для здійснення заповіді християнської любові. Наступним кроком має бути подолання внутрішнього гріха, тобто внутрішнє звільнення. У 1984 р. ці та інші ідеї стали об'єктом різкої критики Ватикану за привнесення в християнське, вчення марксизму і активну участь священнослужителів у політичній діяльності. Але вже в 1986 р. в інструкції "Про християнську свободу і визволення" офіційний Ватикан зробив спробу інтегрувати "теологію звільнення" із своєю традиційною соціальною доктриною.

Не менш цікавою з точки зору поєднання релігії і політики є "теологія революції^-", яка зародилася в 60-х pp. XX століття в країнах Латинської Америки і Європи серед представників протестантизму (Г.Кокс, Ю.Мольтман, Х.Гольвітцер, Х-Д. Вендланд та ін.) та католицизму (У.Асман, Р.Бланкор та ін.). Основним покликанням "теології революції"" було дати християнству обґрунтування правомірності участі віруючих-християн у революційній боротьбі проти такого суспільного устрою, який не відповідає євангельським настановам рівності і справедливості, не відповідає християнському моральному ідеалу. Поняття "революція" тут має специфічне витлумачення. Ця подія розглядається як чудо, наслідок втручання в розвиток суспільства трансцендентних сил, внутрішнє переродження людини і звільнення її від гріха.

"Біполярна" концепція Бога (перетворення буття через людську