Тема 19. Релігійність — форма буття релігії

535

надзвичайно широкий спектр різних явищ - від конкретних духовних утворень (знання, ідеал, мета тощо) до об'єктивних, предметних і соціально-інституалізованих форм духовного життя. Інші визначають духовність як принцип самобудови особистості, здатність переводити універсум зовнішнього буття у внутрішній всесвіт людини на морально-етичній основі, створювати той внутрішній світ, завдяки якому реалізується самототожність особистості, її свобода від жорсткої залежності перед постійно змінюваними ситуаціями.³

Духовність передбачає не просто орієнтацію на загальнолюдські цінності, а й здатність будувати своє життя відповідно до них, ставити високі цілі та досягати їх. Вона охоплює водночас різні сфери людської діяльності, свідомості, мислення у їх єдності. Духовність за своєю сутністю - це спрямованість на свободу і творчість та їх реалізація. М.Бердяєв визначає духовність, як вільну творчу працю духу у прагненні до свободи, звільнення від пасивності матеріального світу. Мислитель вибудовує таку логічну низку понять: "Свобода - творчість - духовність - особистість". Відтак особистість може реалізувати себе тільки у творчій праці, зорієнтованій на звільнення її внутрішніх потенцій.

Духовність можна поділити на світську та релігійну. Основний критерій, за яким вони розрізняються - наявність в останньої віри, впевненості в існуванні чогось божественного, сакрального. Релігійна духовність - надто складне утворення, яке включає в себе ряд визначеностей. Насамперед вона є особливим станом віруючої людини, пов'язаним з глибинним відчуттям нею чогось сакрального, понадбуттєвого. До того ж, релігійна духовність постає як зумовлене вірою відображення особистістю навколишньої дійсності на рівні високих морально-етичних засад. Ця духовність водночас є також процесом самовизначення, самоутвердження людини в світі, формування високих духовних цінностей на основі віри в існування божественних сил. Вона притаманна як окремій особі, так і великим спільнотам в цілому. Кожний народ, нація має особливу релігійну духовність, яка формується на основі як зовнішніх чинників буття (географічних, історичних, господарських та ін.), так і внутрішніх (особливостей емоційно-психологічної сфери, загалом ментальності даного народу.⁴ Крім того, слід відрізняти буденну й богословську релігійну духовність.

В основі як світської, так і релігійної духовності лежить моральність.

Моральність в світській духовності спрямована на дотримання високих морально-етичних цінностей. Проте вона витікає тільки з внутрішнього світу особистості і формується під впливом культури певного суспільства. Відповідно

Див.: Пролеєв С. В. Духовность и бытие человека. - К., 1992. - С. 15-16. ' Контуры духовности, новые контексты идентификации // Вопр. философии.- 1992.— №12.

⁴ Див.: Колодний А. М, Філіпович Л. О. Релігійна духовність українців: вияви, постаті, стан.-Львів 1996. - С 3.

536 Розділ IV. Суспільствознавче витлумачення феномену релігії

до рівня розвитку спільноти, вона може перебувати на різних етапах свого формування. Моральність первісного суспільства значно відрізняється від моральності сучасності. Моральні норми та цінності в будь-якому суспільстві підтримують певний рівень культури життя його спільноти. Як зазначає Ж.-Ж. Руссо в своєму "Суспільному договорі", норми моралі створені людством в процесі його розвитку з метою забезпечення нормального співіснування громадян країни. Ці цінності постають засобами підтримки порядку і толерантного співжиття в громадянському суспільстві тоді, коли кожний окремий індивід віддає частину своїх свобод суспільству і дотримується певних моральних вимог, щоб отримати у відповідь захист від людської спільноти. В І.Канта моральність базується на категоричному імперативі - внутрішньому законі особистості, який регламентує її поведінку. Але звідки він береться, філософ не може визначити: це - сфера "речей в собі", які неможливо осягнути за допомогою розуму.

В релігійній духовності моральність, як її складова, також передбачає дотримання високих духовних цінностей, але шляхи їх формування дещо інші. Ще в античності більшість філософів відзначали, що доброчинності даровані нам вищим сакральним світом. Платон вищими цінностями вважав Благо, Добро, Істину, Красу. Вони існують тільки в божественному світі об'єктивних ідей, а всі прояви цих цінностей на Землі є лише намаганням наблизитися до них. Арістотель вважав вищими етичними цінностями розсудливість, мудрість, доброчинність; вони наявні в душі кожної людини і їх потрібно лише виявити й розвинути, що й повинне здійснити громадянське суспільство. Лейбніц вважав, що всі цінності в зжатому, потенційному стані знаходяться в душі людини, яка є самодостатньою, вічною, неподільною, саморухомою монадою, яка створена Богом. Людина, розвиваючись і формуючись як особистість, повинна їх актуалізувати. Сучасна богословська думка вказує на те, що всі моральні цінності даровані нам Творцем, який є вищою універсальною цінністю, взірцем духовної досконалості. Таким чином, моральність є складовою частиною як релігійної, так і світської духовності.

Вершиною морального відношення до світу є святість. Як відзначав Е.Дюркгейм, святість є найважливішою цінністю, яку тільки може визнавати людина. Проте не можна святість розглядати тільки як цінність. Святість - це шлях, яким досягається духовність. В широкому розумінні вона включає в себе весь комплекс цінностей, які належать віруючій людині, але в їх найбільш глибинних виявах. Святість віруючої людини - це насамперед дотримання високих моральних заповідей, дарованих людині Богом, шлях наближення до його Царства. Тому святість для християн постає в основному в ролі засобу єднання їх з Церквою, котра робить їх співпричетними до Бога, святих, життя у Христі.

Але не у всіх конфесіях святість позначає єдність віруючих в лоні церкви.