Тема 17. Релігія як суспільний феномен

481

який цей порядок підтримує. Релігія розглядає соціальні інституції з точки зору вічності, але саме з цієї точки зору вони виглядають відносними і тлінними. Релігія була і залишається щитом проти аномії, і водночас агентом відчуження, бо стверджує наявність сторонніх людині сил і сутностей.

Релігія, будучи інтегративним консолідуючим чинником, що сприяє самовизначенню людини, засобом усвідомлення людством себе, як моральної спільноти, зцементованої спільними поглядами на те, що є "добро" і "зло", поза всяким сумнівом лишається реальністю. В чистому вигляді ця реальність зумовлена традиційним доіндустріальним суспільством. До того ж, за умов релігійного плюралізму жодна з релігій не може виконати цю функцію цілком і повністю.

Проблема "релігія і суспільство" розкривається також через зв'язок і взаємодію релігії з різними сферами суспільної діяльності - політичною, економічною, сімейною. Цей зв'язок значною мірою залежить від рівня розвитку суспільства. Соціальний фокус релігії змінюється відповідно до досягнень суспільством певних рівнів розвинутості. Так, на думку соціолога релігії Дж.К.Бурга, в аграрному типі суспільства релігія - це засіб виправдання людського існування, а в індустріальному - вже пов'язана з соціальною ієрархією і підтримує в ньому встановлений порядок. Для пості ндустріального суспільства ця функція релігії стає вже проблематичною, оскільки праця як необхідність, дедалі більше замінюється працею як засобом самовияву і творчості; виробничий сектор поступається невиробничій сфері діяльності - освіті, обслуговуванню, науці, охороні здоров'я. В такому суспільстві релігія більш тісно пов'язується з безпосередніми потребами людей.

Водночас змінюється також зв'язок релігії з іншими сферами суспільної діяльності, відповідно до соціальної диференціації і різних ускладнень, що притаманні соціальному організму. Якщо ми прослідкуємо взаємодію релігії й політики, то побачимо, що для традиційного суспільства релігійні інституції були носіями сакрального авторитету, який ніяк не міг бути оскарженим. Влада, яку мали ці інституції, була значимою цілком і, як така, могла поставати лише в ролі транслятора і знаряддя могутніх надприродних сил. Звідси випливало, що влада знаходиться в руках тих, хто є носієм сакрального авторитету. Світський монарх легітимізує свій статус шляхом "помазання на царство". Це стало традицією з часів біблійного царя Саула аж до європейських монархів XX ст.

Варто підкреслити, що відносини між релігією і політикою майже завжди складалися напружено - як відносини між горнім і долішнім, сакральним і профанним. Цей антагонізм лишається попри те, що влада президентів сучасних держав докорінно відрізняється від влади, скажімо, візантійських імператорів -не лише обсягом повноважень і механізмами реалізації влади, а й тим, що вона є вже не священною, а суто світською.

Однак конфлікт між релігією й політикою в сучасних демократичних

482

Розділ IV. Суспільствознавче витлумачення феномену релігії

суспільствах укорінений насамперед в різних уявленнях про природу авторитету. Для демократії воля народу є вищим джерелом цього авторитету; для релігії найвищий авторитет принципово не може бути в самому суспільстві, а постає чимось зовнішнім щодо нього і має взагалі трансцендентний статус. Взаємодія релігії й політики лишається дійсною і для постіндустріальних суспільств.

Проте гострі дискусії ведуться щодо суголосності політики й християнства, яке, як відомо, виокремило себе із "світу цього" і встановило, на відміну від деяких інших релігій, певну дистанцію щодо політики. Так, відомий французький богослов ІвЛедюр зауважує, що Євангеліє не закликає уникати будь-якої політики, навпаки аполітичність, якщо ми візьмемо це поняття в тому значенні, яке йому дійсно належить, тобто байдужість до того, що відбувається навколо, не відповідає духові Євангелія. Політична вимога християнського звернення засвідчує той факт, що свобода і справедливість випливають одне з одного: не можна заради одного руйнувати інше, бо свобода особи можлива лише за наявності справедливості.

Християнське осмислення політичного дискурсу зрештою об'єктивувалося в соціальних доктринах релігійних інституцій. Так, в римо-католицькій церкві, чия соціальна доктрина вважається однією з найбільш розвинених, під цим розуміють сукупність настанов, вчень та розвідок, запропонованих церквою в соціальній сфері впродовж останнього століття, починаючи від енцикліки папи Лева XIII "Rerum novarum" 1891 року.

Природно, що зазначені соціальні настанови (які, однак, не можна порівнювати з політичними програмами) відносяться не лише до політики, а й до всього спектру суспільної реальності і, зокрема, господарювання. Питання зв'язку економіки з релігією і навіть з релігійною ментальністю викликають гострі дискусії фахівців уже майже століття, власне, з часу виходу в світ в 1905 році книги М.Вебера "Протестантська етика і дух капіталізму".³ Ця книга зробила автора знаменитим. В ній і в інших своїх працях, зокрема в книзі "Господарча етика і релігії світу", М.Вебер намагається встановити характер зв'язків між релігією і способами господарювання.

Насамперед його цікавить питання: чому поза західним ареалом ніде не було встановлено раціональної моделі суспільного життя? В "Протестантській етиці..." мислитель доходить висновку, що саме протестантизм і передовсім кальвіністське вчення про напередвизначення дали потужний імпульс розвиткові капіталізму. Професійна діяльність лишалася для послідовника ідей Ж.Кальвіна ознакою обраності. Праця стала самодостатньою річчю, а успіх в ній передумовою спасіння. Капіталізм став можливий лише завдяки тому духовному стимулові, який походив від релігії, в даному випадку - від протестантизму.

На подальший розвиток досліджень зв'язку між релігією і економікою

" Вебер М. Протестантська етика і дух капіталізму. - К., 1994.