7. Секулярні процеси в Україні і формування "нової релігійності"

Радянські історіографія та релігієзнавство надто перебільшували антиклерикалізм мас і їхню байдужість до релігій напередодні 1917 р. Інакше довелося б визнати, що колосальне зменшення інституційованої релігійності в країні в період між двома війнами було досягнуте шляхом насильству. З іншого боку, природний розвиток секулярних процесів у передреволюційній Україні значною мірою був обумовлений двома чинниками.

По-перше, станом Російської православної церкви, необхідність радикального реформування якої усвідомлювалася різними суспільними верствами. Перетворення Церкви як інституції на бюрократичну установу, невід'ємну складову машини державного примусу з потужними бар'єрами між трьома рівнями - єпископатом, кліром і мирянами, які не могли бути подолані завдяки особистим якостям окремих архієреїв чи священиків. Для України загальна церковна ситуація загострювалася ще й активним використанням церковних структур для викорінення "шкідливої самобутності малоросійських єпархій" і оросіянення населення. Ця політика здійснювалася послідовно і дуже жорстко (наприклад, напередодні 1917 р. жоден з 10 правлячих архиєреїв в Україні не був українцем) й сприяла відчуженню мас від Церкви. Як засвідчили згодом події 1917 - 1921 pp., більшість духовенства (не кажучи вже про єпископат) не співчувала українській справі.

По-друге, станом української інтелігенції, яка значною мірою під впливом соціалістичних ідей була налаштована здебільшого відверто антиклерикально. Хоча радикалізм максими: "Обійдемося без попів!", сформульованої М.Грушевським у часи української революції двадцятих років поділяли не всі представники української інтелігенції, але важко повірити, що поряд з такими застереженнями могли б розвинутись ініціативи про пошук спільної мови з духовенством. Майбутнє України інтелігенція найменшою мірою пов'язувала з Церквою.

Відмінною була ситуація в Галичині, де греко-католицька Церква відіграла роль важливого чинника етнічної ідентифікації і реального засобу проти полонізації. Така її роль значною мірою послабила розвиток секулярних процесів у краї, який, до того ж, значно відставав у темпах індустріалізації від Наддніпрянської України.

Розвиток подій після падіння самодержавства засвідчив вичерпаність тієї конфесійної моделі, яка існувала в Російській імперії. Після скасування Тимчасовим урядом обов'язкових відвідин Церкви військовослужбовцями, їхня участь у релігійних обрядах зменшилася майже на 90 %. "Від віри майже нічого не залишалося, - писав тоді В. Розанов. - Наче водою в лазні змили".

Очевидно, йшлося не про релігійну віру, а про супротив державно-церковному примусові, який дуже часто здійснювався у потворній формі. Вже