Тема 13. Світові релігії 375

лише есхатологічні і месіанські настрої. Зрештою, ці настрої добре відбиті в описах спільного життя перших християнських громад, коли "все в них було спільне". Все, що зв'язувало із земним існуванням, відкидалося. Тут, очевидний вплив есхатологічної установки: "рід цей не минеться, як все збудеться" (див.: Дії 4:32-37; 5:1-11).

Таким чином, первісне християнство було іудейською месіансько-есхатологічною сектою, послідовники якої об'єдналися в очікуванні близького кінця світу і встановлення нових світових порядків, які б відповідали нормам царства небесного на землі. Соціальною базою такого руху могли бути лише пригнічені й обездолені люди, а джерелом - національне й соціальне пригнічення. Ідеї ненависті і жадоба помсти пронизують Апокаліпсис. В той час, коли в Палестині палала національно-визвольна війна, християнсько-есхатологічні громади діаспори з нетерпінням поглядали на небо, очікуючи апокаліптичних вершників, які проголосять прихід Месії-Агнця і загибель Римської "вавилонської блудниці".

Стадія пристосовництва. Кінець світу не наступив, а, навпаки, друга половина II ст. принесла в умовах загальної кризи рабовласницької системи деяку відносну стабілізацію Римського суспільства. В цій ситуації очікування скорого кінця світу позиція християн поступово змінюється на пристосовництво до існуючої ситуації. Це відображено в новозавітних книгах, які з'явилися після Апокаліпсису. Євангеліє і надалі орієнтують християн на очікування кінця світу, навіть близького: "Не перейде цей рід, як усе це станеться" (Мт 24: 34). Але є суттєва різниця між есхатологією апокаліптичного періоду і пізнішою. То була актуальна есхатологія, тобто вчення про те, що кінець світу необхідно чекати в "наші дні", в самий найближчий час, а тому все життя і поведінка віруючих повинні бути підпорядковані цій перспективі. Відмова від установки на близький кінець світу компенсувалася розробкою вчення про безсмертя душі і потойбічне життя. Замість есхатології загальної виникає й формується есхатологія індивідуальна.

Ненависть до Риму - "вавилонської блудниці", очікування скорого суду над нею і винесення небесного вироку, так яскраво відображені в Апокаліпсисі, змінюється апологетикою існуючої римської язичницької влади як "Богом встановленої^-" і безапеляційним закликом підкорятися їй, бо "хто противиться владі, той противиться Божій постанові" (Рим. 13: 1-7). Євангеліє і послання апостолів закликають рабів підкорятися рабовласникам, працювати на совість. В Євангеліях проповіді Христа, його притчі, окремі афоризми і повчання відповідають уявленням і нормам соціальної поведінки, які типові для римського суспільства II ст. Йдеться про лихварство, обмінні операції, про жорстоке стягування боргів, про діяльність рабів та інших підневільних на службі у багатих. При цьому форми економічних взаємовідносин в тодішньому суспільстві не осуджуються, а сприймаються належним чином як норма.

376

Розділ III. Історичне витлумачення феномену релігії

Християнство вийшло за межі Палестини і єврейської діаспори, почало поширюватися серед багатонаціонального населення Римської імперії. Уже в кінці І ст. християнські громади значною мірою складалися з неєвреїв, а з II ст. процес розчинення християнського ядра в масі прозелітів із язичників посилювався невпинно.

Існуючі в II ст. християнські течії, які згодом перетворилися в єресі і зійшли з конфесійної арени, були численними: групи іудеохристиянських єресей (назареї, ебіоніти, елксаїти), монтанізм, гностицизм. Кожна з цих течій виявлялася неспроможною сумістити свої вірування і культ з тією чи іншою тенденцією, з якої в подальшому розвинувся ортодоксально-церковний напрям. Одним із напрямів пристосовництва християнства в умовах боротьби за поширення в масах була своєрідна конкретизація цього вчення. Абстрактні філософські сентенції про Логос - Слово, яке було Богом (їв 1:1-2), мало що говорили віруючому, були для нього недоступні, оскільки годилися лише для витонченого в філософських спекуляціях розуму ритора і софіста. Інша справа -живе тілесне перетворення Бога, який ходив і діяв на Землі, страждав фізично і морально, щоб відкупити й спасти грішників. Гностичні секти перетворювали людський, а тому близький людям образ Христа в абстрактну філософську категорію. Християнство відмежувалося від гностичної єресі й рішуче засудило її прихильників - офітів і докетів.

Стадія інституційного і догматичного оформлення. Для оформлення християнського віровчення Послання апостола Павла мали таке велике значення, що в протестантській історіографії закріпилася думка, згідно якої саме Павло, а не Христос, був засновником християнства як релігійно-догматичної системи. В цьому є частка істини. Із повчань, афоризмів, притч, проповідей Христа, які знаходимо в Євангеліях, неможливо сконструювати догмати, які лягли в основу Символу віри і всіх інших богословських побудов християнства. Одне з них полягало в тому, що Христос прийшов для влаштування долі не лише ізраїльської народу, а й всього людства. Космополітичний характер, якого набуло християнство уже в другій половині II ст., зумовив необхідність розриву з вченням про винятковість "обраного народу" і з іудейсько-націоналістичним характером первісного християнства та вченням про Месію. Якщо месія з'явився для спасіння всього людства, то повинна була отримати нове пояснення й проблема витоків страждання людства. Справа уже була не у гріхах євреїв перед своїм Богом Яхве, не в тому, що вони стали "служити іншим богам", а в чинниках загальнолюдського масштабу і значення. Головним із таких чинників в догматиці паулінізма постало вчення про гріхопадіння Адама, а отже і про спадкоємність цього первісного гріха, який позначався на всьому людстві. Для його викуплення й повинен був Син Божий постраждати на хресті (Рим 5: 12-19). Так сформулювався перший і основний догмат християнства про гріх Адамів і викуплення та спасіння Христа. Саме Послання Павла оформили й закріпили цю