Тема 12. Етнічні релігії 361

Якщо три описаних свята носять в основному характер національно-історичний і нагадують про особливі зв'язку Бога з Ізраїлем, то Рош-Ашана, єврейський Новий Рік, що випадає на перший день Тишрея (вересень-жовтень) і святкується два дні (і в Ерец Ізраїль), виходить за рамки вузько національні і набуває характеру загальнолюдського. Це -річниця дня Творіння.

Йом-Кіпур (день Спокути), що припадає на десятий день Тішрей, -кульмінація днів каяття. Це - день утихомирення плоті (у цей день запропоноване повне утримання від їжі і напоїв).

Крім основних свят, визначених Торою, існує ^ряд святкових днів і постів, менш важливих за своїм значенням. Вони встановлені в пам'ять про радісні або сумні події історії єврейського народу. Найрадісніше з них - свято Пурім, позв'язане із пам'яттю про врятування євреїв від повного знищення. Свято післябіблійного походження - Ханука (Освячення), що триває вісім днів. Це -пам'ять про перемогу, здобуту над сирійцями ще в 165 р. до н.е. єврейськими загонами під проводом Суди Маккавея і про наступне очищення й освячення Храму. На Хануку запалюють на спеціальному восьмисвічнику першого дня одну свічу, другого - дві і т. д., доки в останній день не загоряються усі вісім свічок.

Свято Лаг баомер вважається святом вчених. Починаючи з XVI століття, воно присвячується раббі Шим'ону Бар-Йохаї (II ст. н е.), славному патріоту, що не схилився перед римською владою й тиранією, і легендарному автору прославленої книги Зоар, класичного твору єврейської містики.

На відміну від євреїв Європи, євреї, що проживали в країнах ісламу, мали свій центр у Вавілонії і вавілонські школи, з якими підтримувався постійний поштовий зв'язок, керували всіма їхніми релігійними звичаями і практикою. Так почали складатися два найбільших напрямки єврейської традиції. Вже до початку XI ст. одне з них представляло єврейство країн ісламу й Іспанії, що знаходилося під впливом Вавілонії, а інше - євреїв Італії, Франції і Німеччини, що знаходилися під впливом Палестини. Перша гілка стала називатися сефардською (від сфарад - іспанець), а друга - ашкеназійською (від "ашкеназ" -німець).

У середині VIII століття в іудаїзмі виник рух, що сколихнув усе світове єврейство і якийсь час взагалі загрожував йому розколом. Засновником руху був Анан Бен-Давид, що мав успадкувати титул екзіларха. Однак, запідозрений у підривних поглядах і тенденціях, він не одержав цього звання, і екзілархом став його молодший брат. Розгніваний цим рішенням, Анан Бен-Давид відкинув Талмуд і заснував новий рух, що, як колись садукеї, не визнавав авторитету Усного Вчення і покладалося винятково на текст Тори, зрозумілий буквально. Прихильники цього руху одержали назву караїми (від давньоєврейського кореня кара - читати, зокрема, читати Священне Писання), що значить "читачі Біблії"", на відміну від прихильників Талмуду, котрих стали звати "раббинім"

362 Розділ III. Історичне витлумачення феномену релігії

Охороняючи і розвиваючи традиції Талмуду і гаонів (духовні лідери, буквально генії"), прямими спадкоємцями яких він став, середньовічний раббинізм зумів утворити норми поведінки, придатні для будь-яких нових умов і обставин. Тим самим раббинізм зберіг контроль над життям особистості й общини, спрямовуючи її у всіх сферах, починаючи з найбільш інтимних і священних й кінчаючи зовнішніми і світськими. Середньовічний раббинізм, таким чином, прищепив життю євреїв внутрішню дисципліну, що, аж ніяк не обмежуючи розум і подавляючи дух, вберегла іудаїзм від надмірного збочення у раціоналізм та містику. Загальновизнаним главою іудейських коментаторів став раббі Шеломо Бен-Іцхак із Трва (Франція, 1040-1105 pp.), названий по перших літерах його імені Раші. Він мав найбільший вплив на єврейське мислення й освіту. Коментарі, які Раші створив фактично до всього Талмуду, не залишивши без пояснення або тлумачення майже жодного терміну, ідеї, фрази або концепції, з часу своєї появи стали необхідним посібником і для вчителів Талмуду, і для їхніх учнів.

Найбільш систематизованою і вичерпною збіркою законів іудаїзму (Галахи) став кодекс Маймоніда (рабі Моше Бен Маймон, 1135-1204 pp.) "Мішне Тора" ("Повтерення Закону"), названий "Яд хазара" ("Потужна рука"). Маймонід створив цей твір для сучасників і як основу для майбутньої єврейської держави. Іспанський біженець Йосеф Каро (1488-1575 pp.) склав звід законів "Шулхан Арух" ("Накритий стіл"), що обумовив певну стандартизацію іудейського законодавства.

Хасидизм, засновником якого був Ісраель Баал-Шем-Тов (Бешт) (1700-1760 pp.), запропонував вихід і засіб уникнення занепаду духу й розпачі, якому євреї піддалися після численних трагедій XVI-XVIII століть. Хасидизм націлює увагу на спокутну силу Бога в дійсності, у ході повсякденного життя. Не послаблюючи віри в месіанський рятунок, хасидизм вчить, що кожна мить реальності є момент порятунку окремої особистості і крок вперед до загального остаточного порятунку. За допомогою цієї концепції хасидизм розраховує витягти народ із безодні розпачу, в яку той занепав. Месіанські надії, звичайно, не збулися, але процес блаженного порятунку продовжується тут і тепер. Кожна людина може в ньому брати участь. Для цього не потрібно особливих якостей.

До хасидизму увійшла ідея цадика, визнаного праведника, що зайняла в процесі розвитку хасидизму центральне місце. Цадик, що вміє звільнити свідомість від усіх думок щодо земних турбот, у стані сконцентрувати всі помисли на Богові і піднести ефективну молитву. Отже, обов'язок віруючих йти за цадиком. Силою особистого прикладу цадик може допомогти своїм прихильникам розвинути їхні духовні можливості і водночас за допомогою спілкування з Богом забезпечити їм вдачу в земних і небесних справах. Наділяючи свого цадика надприродними спроможностями, його прихильники зверталися до нього за допомогою і порадою. Цадик брав на себе весь вантаж їх