Тема 12. Етнічні релігії

357

громадою - хальсою. Члени громади отримують спеціальну посвяту і повинні дотримуватися вірності символу віри та "правил п'яти "К" (пандж какке)", який є своєрідним кодексом поведінки сикхів: кеш (носити довге волосся, яке ховається в спеціальний головний убір, і не стригти бороду), качх (вбиратися в короткі штани), кангха (спеціальний гребінць), кірпан (короткий кривий меч), канкан (зброя у формі стального браслету). Сикхів можна вирізнити за зовнішністю. В світі вони відомі також своїм сепаратизмом, вимагаючи відокремлення штату Пенджаб від Індії, який втратив свій незалежний статус як окрема держава сикхів Халістан ще в середині XIX ст.

Тепер розглянемо релігійний світ Китаю,¹ який визначається двома духовними феноменами - даосизмом і конфуціанством.

Даосизм (дао з китайського - шлях) - одна з основних китайських релігійно-філософських течій. Виник він у другій половині І тис. до н.е. Після проникнення в Китай буддизму разом з ним даосизм і конфуціанство склали сан цзяо ("три релігії^-"). Згідно з традицією, засновником даосизму вважається Лао-цзи. Найважливішим його представником був Чжуан-цзи. Даосизм в ІІ-ІП ст. ст. поділився на філософію дао (дао цзя) і релігію (дао цзяо). В Китаї існувало своєрідне релігійне об'єднання даосів. Його першим патріархом вважається Чжан Даолін (Чжан Фухань).

Релігія даосизму базується на вченні про дао (шлях, вічний, абсолютний і загальний закон спонтанного виникнення, розвитку й зникнення Всесвіту). В основі практики цієї релігії лежить принцип наслідування дао, який дістав назву у-вей (недіяльності). Релігійний даосизм увібрав у себе магію, алхімію, лікування, демонологію та інші елементи народних культів та шаманських вірувань. Абсолютизація ідеї безсмертя стимулювала пошуки даосами різних способів продовження життя (цан шен) за допомогою сексотерапії, дієти, пневмотерапії тощо.

Релігійний даосизм особливо поширився в епоху Тан (618-907 pp.) і став невід'ємною частиною "національного культу" - вірувань і обрядів народних мас. Пантеон даосизму налічує тисячі безсмертних духів, героїв місцевих культів та інших істот. Цей пантеон очолювався спочатку трьома абстрактними містичними символами: Тай-чу, Тай-су, Тай-і, а за іншою версією - Тянь-і (небесний початок), Ді-і (земний початок) і Тай-і (вище єдине). В процесі розвитку даосизму і поглинення ним народних культів абстрактні категорії цієї тріади були персоніфіковані в образах Лао-цзи, Хуань-ді і Пань-чу (іноді Тай-і). Громади даосів зараєстровані і в Україні.

Конфуціанство (власне жу цзя - "школа вчених книжників") - це китайська філософська школа. З часом вона стала однією із найбільш

Томпсон М. Восточная философия. - М., 2000; Васильєв Л.С. История религий Востока. - М., 1999.

358

Розділ III. Історичне витлумачення феномену релігії

впливових трьох головних релігійно-філософських течій Китаю -конфуціанства, даосизму та буддизму. Заснована ця течія Конфуцієм -філософом і педагогом, який створив своєрідне етико-політичне вчення. В конфуціанстві центральне місце завжди займали питання моральної природи людини, її життя в родині, суспільстві, державі. Важливу роль в своїй системі Конфуцій надавав концепції "Неба" і "небесного веління". "Небо" - це частина природи, але й вища духовна сила. Людина, обдарована "Небом" певними етичними якостями, повинна жити в злагоді з ними, з моральним законом (дао) й удосконалювати їх за допомогою навчання. Мета вдосконалення - досягнення рівня "благородної людини" (цзюньцзи), яка має 5 "шляхетних якостей": Жень (людяність), 1 (обов'язок), Лі (норми поведінки), Чжи (знання), Сінь (вірність). Ці якості мають базуватися на принципі Сяо - любові сина до своїх батьків.

Після смерті Конфуція його вчення поділилося на 8 шкіл, особливо значимими з яких було лише дві: школи Мен-цзи і Сюнь-цзи. Поступово конфуціанство стає державною релігійно-філософською і правовою системою Китаю. В Танський період (618-907 pp.) починається формування неоконфуціанства, яке розквітло в період Сун-Мін (960-1644 pp.).

Традиційна релігія японців називається сінто (буквально з японської -шлях богів). Вона сформувалася в VI-VII ст. ст. на базі родоплем'яних анімістичних культів і шаманства. Послідовники сінто поклоняються сонму божеств й духів (камі), які, згідно з їх уявленнями, оживляють всю природу і здатні втілитися в будь-який предмет (спис, фігурку божества, дзеркало та ін.), що стає об'єктом поклоніння (синтай - дослівно "тіло бога"). Найважливішою серед божеств в системі сінто є сонячна богиня Аматерасу Омікамі.

Головним в обрядах сінто є поклоніння численним камі, які спершу були уособленням тварин і рослин, предметів і явищ природи, душ предків. Згідно з сінто, зв'язок між камі і людьми здійснюється через представника богині Сонця на Землі - імператора (мікадо), який вважається родоначальником усіх японців. Священною книгою сінто є збірник легенд "Кодзікі".

З часом сінто був потіснений в Японії буддизмом, але розвиток буржуазного підприємництва в XIX ст. сприяв відновленню впливу цієї релігії з подальшим перетворенням її на державну. Складовими частинами державного сінто стали: тенноїзм - культ імператора (тенно) і його предків; династичне сінто, тобто культ, що особливо вшановується імператорською сім'єю, яка нібито перебуває в родинних зв'язках з богами; храмовий сінто - культ різних богів у храмах; домашній сінто - культ богині Аматерасу з її кнотами в кожній "вірнопідданій" сім'ї. Окрім державного сінто, в Японії існував т.зв. вульгарний сінтоїзм, який включав у себе систему давніх шаманських культів і повір'їв.

В XIX ст. в Японії виникли численні неосінтоїстські секти. Вони мали яскраво виражений шовіністичний характер, заперечували характерні для сінто елементи буддизму. Метою життя, згідно з цією етнічною релігією, є