4. Українське християнство: особливості, віхи історії

Витоки Українського християнства - Київське християнство. Насамперед слід відзначити таку його світлу, привабливу особливість, як відкритість до Сходу і Заходу.¹ В ньому і після розколу Вселенської церкви в 1054 р. на східну (греко-православну) і західну (римо-католицьку) не вкорінюється релігійна нетерпимість, віросповідний фанатизм і ворожнеча до іновірців. На київському грунті твориться власний - руський, тобто український синтез християнства.

Іларіон, перший митрополит-українець і визначний богослов Київського християнства (1051-1072 pp.), найкраще з'ясував основи віри українського народу і християнське підґрунтя Української Церкви. Він фактично і став достовірним речником Українського християнства, філософія і ідеологія якого базувалися на наступних, ним обгрунтованих, принципах:

по-перше, не тільки кожна людна є відповідальною перед Богом, а і весь народ начолі зі своїми представниками-правителями повинен репрезентувати духовну відповідальність і творити християнську цивілізацію. Висновок із цього очевидний: кожний індивід повинен дбати про загальнонародні справи. На цій засаді ґрунтувався патріотизм Київського християнства. Незалежність в управлінні Церквою була його вимогою, бо саме так народ міг осягнути спасіння, бути щасливим;

по-друге, перед Богом всі народи рівні і рівноцінні. Цей принцип був цілком протилежний візантійській претензії на першість у християнському світі, тобто на "другий Рим", яким мав стати Константинополь. Також він іде всупереч пізнішим домаганням Москви стати спадкоємницею Візантії, тобто "третім Римом, після якого іншому не бувати". Отже, Київське християнство формувало таку духовну особистість, таку українську ментальність, яка б неприродним і чужим вважала будь-який шовінізм і расизм;

по-третє, в основі Київського християнства була обов'язкова норма будувати християнське життя на євангельських засадах, що зобов'язувало віруючих до соціальної справедливості, милосердя, добродійності;

по-четверте, митрополит Іларіон надавав особливого значення відносинам між Церквою і державою. Світська держава повинна дбати про світські, загальнонародні справи, а Церква, віронавчальна, пастирська влада - про добро

' Українська Церква між Сходом і Заходом. (За ред. ПЯроцького). - К., 1996.

456 Розділ III. Історичне витлумачення феномену релігії

душ. Однак при нагальній потребі духовні настоятелі повинні нагадувати і світській владі про її обов'язки. Духовна влада відповідає за моральний стан народу.

Запозичуючи зі Сходу обрядові і культові форми, Київське християнство не сприймає візантійську теократію, цезаропапізм. Українська церква в Київській державі не надає виключної уваги специфічним формам візантійської набожності, буквалізму, ритуалізму, що згодом знайшли сприятливі умови для розвитку на ґрунті Московського християнства (згадаймо хоча б безперервний ряд усіляких єресей і, зрештою, старообрядницький розкол, який майже не зачепив Україну). Київське християнство дивиться на західних християн не інакше, ніж на східних, незважаючи на посилену протиримську пропаганду з боку Візантії. Зв'язки з Римом і Заходом підтримувалися тривалий час ще й до хрещення Русі-України і продовжувалися до татарської навали: відбувався активний обмін посольствами, церковними діячами, йшло листування між Києвом і Римом за часів Ольги, під час князювання Ярополка (сина Святослава), Володимира Святославовича, Святополка, Ярослава Мудрого.

Водночас католицькі чернечі ордени домініканців і францисканців, які безперешкодно і толерантно з боку Київської церкви і князівської влади проводили на теренах Київської Русі місіонерську діяльність, змушені були залишити Київ та інші міста і були видворені за межі Української держави, оскільки намагалися перетягнути місцеве населення на латинський обряд. Замах на східний обряд розглядався як замах на національну культуру - складовий чинник києвохристиянської духовності.

Російський історик Г.Федотов вважає, що "Київське християнство було одним з найкращих способів здійснення Христової науки в цілому християнському світі. Воно не знайшло ніякого продовження в Московському християнстві, яке було зовсім іншим".¹ Однією з істотних особливостей Московського християнства була його схильність до обрядової, показової релігійності. Київське християнство - це насамперед, пріоритет внутрішнього змісту релігійності над його зовнішньою формою. Велику роль у цьому відіграв Печерський монастир, який став твердинею самоврядованості Української церкви, захищаючи її від візантізації митрополитів-греків, осередком яких був собор св. Софії.

Українська церква визнавала авторитет Константинопольського патріарха, але відкидала його зверхність у відносинах між Києвом і Костантинополем, які мали своєрідний характер. З усіх видів канонічної підлеглості практично існував лише один: поставлення патріархом митрополита, якого (явно всупереч канонам) обирали грецькі єпископи. Інші атрибути канонічної

¹ Fedotov George. The Rusin Rectons. Mind Kievan Whristianity. - Harvard University Pree, 1994.-P.5.