Тема 16. Релігія в контекст історії України

467

Поступово з підтримкою Апостольської Столиці і зарубіжної Української католицької церкви, як став іменувати цю Церкву її глава Йосип Сліпий, у Львівській, Івано-Франківській, Тернопільській, Закарпатській областях сформувалися нелегальні, підпільно діючі структури Греко-католицької церкви: хіротонізувалися єпископи, висвячувалися священики, відновлювалися чернечі ордени, організовувалися "домашні церкви" і чернечі осередки. Все частіше в закритих колишніх греко-католицьких храмах "неофіційно" відправлялися богослужіння.

Починаючи з 1987 p., рух за відновлення Греко-католицької церкви набув організованого динамічного характеру. Створений "Комітет захисту Української католицької церкви" звертається до державних органів тоталітарної влади, яка заявила про "перебудову" своєї політики і "нове мислення", до зарубіжних релігійних центрів, зокрема Ватикану, міжнародних організацій, вимагаючи визнання існуючої де-факто Української греко-католицької церкви. Згодом, у 1987 - 1988 роках, відкрито заявила про себе створена у підпіллі і очолювана митрополитом Володимиром Стернюком ієрархія УГКЦ, обнародувавши низку звернень до вищих представників влади в СРСР, Папи Римського Івана Павла II, міжнародних організацій з проханням сприяти легалізації УГКЦ. Щоб привернути до проблеми легалізації УГКЦ увагу широкої громадськості в СРСР і. за кордоном, на підтримку цих звернень організується ряд акцій: масові демонстрації греко-католиків у Львові та інших містах, поїздки груп духовенства і віруючих в Москву для пікетування і відправлення богослужінь в людних місцях. Ці та інші масові акції збіглися з підготовкою і відзначенням 1000-ліття Хрещення Русі-України. Тоталітарний режим змушений був реагувати на цей масовий динамічний рух греко-католиків України. ЗО листопада 1988 р. Рада в справах релігії при Раді Міністрів УРСР зробила заяву про реєстрацію релігійних громад греко-католиків. Таким чином, УГКЦ після більш ніж 40-річної перерви офіційно відновила свої структури. Уже на 1 січня 1991 року у Львівській області було зареєстровано 907 греко-католицьких громад, Івано-Франківській - 375, Тернопільській - 392, Закарпатській - 129. Греко-католицькі громади поступово почали утворюватися в інших областях України, на її сході і півночі, а також в м. Києві.

Одночасно відродилася в Україні і Українська автокефальна православна церква, яка започаткувала своє нове існування ще при кінці тоталітарної доби.

Початком відновлення автокефалії Українського православ'я слід вважати вихід з-під юрисдикції Московського патріархату православної парафії у Львові, що мала своїм центром церкву св. Петра і Павла. Ця подія відбулася з ініціативи церковного комітету священиків В. Яреми та І.Пашулі і парафіян храму 18 серпня 1989 р. Отже, рух за автокефалію Православної церкви в Україні був ініційований церковними низами за підтримки близької до Церкви інтелігенції. Значущою подією для конституювання УАПЦ було звернення Львівського

468

Розділ III. Історичне витлумачення феномену релігії

собору священиків до єпископа РПЦ Івана (Бондарчука) з проханням очолити Церкву. Ці події відбулися між 11 та 20 жовтням 1989 року. Водночас, або дещо пізніше, було затверджено Церковну Раду УАПЦ в Україні, яку очолив священик В. Ярема. Цим органом, за участю вже архієпископа Івана, було прийнято ухвалу про умови прийому священиків та парафіян до складу УАПЦ. У документі зазначалося, що до УАПЦ можуть увійти лише ті парафії, де є згода між кліром та мирянами щодо розвитку соборності Церкви. Це передбачає вирішення проблем церковного життя на соборах представників ієрархії, духовенства та парафіян. Констатувалася повна незалежність Церкви від держави. Засуджувався акт 1686 року про передання Київської митрополії під юрисдикцію Московської патріархії та тотальне знищення УАПЦ в 30-ті роки XX ст. У цьому документі ставилася вимога повної реабілітації ієрархії цієї Церкви на чолі з митрополитом Василієм (Липківським). Своїм зверхником УАПЦ визнала митрополита Мстислава (Скрипника), який на той час перебував за межами України.

Період з лютого по листопад 1989 року був часом ідейного оформлення руху за автокефалію православ'я в Україні та певних кроків до практичної реалізації цих ідей. Автокефалія ще не сприймалася її опонентами як реальна сила, що здатна вплинути на релігійно-церковну ситуацію в Україні. Руська православна церква, наклавши рішенням Священного Синоду дисциплінарні стягнення на свого колишнього єпископа Івана та священиків, що підтримали його, схоже, ще не мала остаточного уявлення про характер і розмах автокефалістичних настроїв в Україні.

Започаткувавшись на Львівщині, етап інституалізації УАПЦ отримав там лише перший імпульс, симпатії віруючих у переважній більшості дісталися Українській греко-католицькій церкві. Керівництво УГКЦ, що вже не вбачало реальної сили в залишках структур РПЦ у Галичині, пройнялося тривогою щодо посилення наростання тут впливу УАПЦ. Протистояння УГКЦ та прихильників православної автокефалії дедалі зростало, незважаючи на лояльність з боку керівництва УАПЦ щодо греко-католиків. Дещо пізніше воно переросте в спроби співробітництва, які проте не знайдуть розуміння з боку УГКЦ. Попри існуючі труднощі в перші місяці своєї легалізації, яку намагався реформувати М. Горбачов, в умовах існуючої ще тоталітарної імперії СРСР, УАПЦ продовжувала нарощення свого впливу, щоправда, в основному в Галичині. Січень 1990 р. поклав початок активним діям Російської православної церкви і її Українського екзархату, очолюваного митрополитом Філаретом, з метою протидії чинникам національно-церковного відродження в Україні. Архієрейський собор РПЦ, що відбувався в Москві 30-31 січня 1990 року, поставив питання саме в такому ракурсі у зв'язку з проблемою протиборства з УАПЦ.

Подією, що мала безперечний вплив на становлення структур УАПЦ, став