logo search
544702

Тема 14. Основний зміст християнського віровчення і культу

389

іудеохристиянські та гностичні Євангелія (Євангелія евіонітів, євреїв, протоєвангеліє Якова, Євангеліє Фоми, Євангелія досконалості, Євангеліє істини). Відомі також Євангелія, які були колись поширеними серед нехристиянських груп (Євангеліє маніхеїв), окремих етнічних груп (Євангеліє до Єгиптян, арабське Євангеліє), серед послідовників окремих релігійних лідерів (Євангелія Василіда, Керинфа, Маркіона, Валентина, Левкія, Лукіана, Фаддея). Кілька євангелій пов'язуються з іменами новозавітних персонажів (Євангеліє Петра, євангеліє Юди Іскаріота, Оповідь Иосифа Арімафейського, євангеліє Никодима).

Апокрифічні версії Діянь Апостольських репрезентовані "Діяннями" окремих апостолів (Петра, Павла, Варави, Филипа, Андрія, Фоми, Матвія, Івана). Серед апокрифічних Послань цікавими є переписка між апостолом Павлом і римським філософом-стоїком Сенекою, а також два послання, автором і адресатом яких фігурує сам Ісус Христос. Це - послання Авгаря до Христа та Послання Христа до Авгаря. Нарешті, досить широко був розвинений жанр новозавітної апокаліптичної літератури. Дійшли фрагменти, або ж звістки, про дві версії Апокаліпсису Івана, відмінні від канонічної, про Апокаліпсиси Петра, Павла, Варфоломія, Марії, Фоми, Стефана.

Більшість апокрифів були "відречені", тобто заборонені Церквою. Проте деякі, що не суперечили догматам, дозволялися для читання і навіть були джерелом християнської церковної практики. Найвідомішими з таких дозволених апокрифів є "Пастир" Герма та Дидахе (Вчення 12-ти апостолів). Деякі оповіді про дитинство Ісуса та життя Марії компенсували відсутність відповідних свідоцтв в канонічних Євангеліях і також були засвоєні церковною традицією. Так, деякі сюжети з Протоєвангелія Якова стали основою маріологічної традиції вшанування діви Марії.

Відомості про більшість апокрифів дійшли до нас через полемічні твори християнських письменників II-IV ст. (Тертуліана, Євсевія, Ієроніма та ін.). Знахідки XX століття - у Єгипті (Наг-Хаммаді, 1946 р.) та Палестині (Ваді-Кумран, 1947 р.) дали можливість досліджувати оригінальні тексти Апокрифів.

Переклади Біблії. Вихідними мовами перших текстів Старого Завіту є давньоєврейська і арамейська, а Нового Завіту - грецький гебраїзований діалект койне. Найдавніші переклади Старого Завіту з'явилися у "післяполонний" період історії давніх євреїв (II половина І тисячоліття до н.е.). Це були так звані Таргуми - богослужбові перекази давньоєврейських текстів на арамейську мову, що стала побутовою для більшості іудеїв. Найвідоміші з Таргумів - Таргум Цонафана (V ст. до н.е.), Таргум Онкелос (III ст. до н.е.), Таргум самарян (1 ст. н.е.). Найвідомішим перекладом Старого Завіту грецькою мовою стала Септуагінта або Переклад Семидесяти (за переказом - III ст. н.е.). Цей переклад був створений в Єгипті на основі Олександрійського канону. Він виявив прагнення греко-мовної єврейської діаспори інтегруватися до еллінізованого культурного

390 Розділ III. Історичне витлумачення феномену релігії

світу. Саме Септуагінта стала основою старозавітної частини християнської Біблії.

Біблійні переклади перших століть н.е. були викликані потребами поширення християнської релігії. Основою їх стали як Септуагінта, так і масоретський (палестинський) текст. Це - грецькі переклади Аквіли, Сіммаха, Феодотіона (ІІ-ІП ст. н.е.), сирійський переклад Пешитто (II ст.), готський переклад єпископа Ульфіли, єгипетські коптські переклади, ефіопські переклади (IV ст.), вірменський і грузинський (V-VI ст.).

В той час, як східне греко-мовне (пізніше - православне) християнство послугувалося текстом Біблії, ґрунтованому на Септуагінті, західні Церкви користувалися латинськими перекладами. Найдавніші з пих - Itala Та Vetus Latina (ІІ-ІП ст.). Найвідомішим став латинський переклад 383-405 років, здійсне­ний з єврейських та грецьких манускриптів під проводом Ієроніма Блаженного (347-420 pp.). Цей переклад у XV ст. отримав назву Vulgata (звичайна, загальноприйнята). Під цією назвою латинська Біблія була канонізована Тридентським собором 1546 року і досі є офіційною в католицькій Церкві.

З середини XV ст. в Європі почався енергійний рух перекладів національними мовами. Відомі переклади Дж. Уікліфа в Англії, Я.Гуса - в Чехії, переклади в Голландії, Франції, Італії, Іспанії. Проте неперевершеними стали протестантські переклади XVI-XVII століть: МЛютера і Ф.Меланхтона (1522-1531 pp.), а також У.Цвінглі (1529 р.) - німецькою мовою, Оліветана та Кальвіна - французькою та Royal Wersion короля Якова І, здійснена в Англії 1611 року.

Історія слов'янських перекладів Біблії починається у IX ст. працею святих Кирила-Костянтина і Мефодія. На Русь Біблія прийшла в давньоболгарській церковнослов'янській версії. Особливості богослужбового використання Біблії в православній Церкві - у вигляді окремих збірок (Паремії, Служебне Євангеліє,-Апракос) - ускладнювали появу повного слов'янського (руського) зібрання Біблії. Перша така збірка з'явилася лише у 1499 р. за ініціативи новгородського митрополита Геннадія на основі відомих тоді церковнослов'янських списків, перекладів з Вульгати, з чеських версій, з давньоєврейських (масоретських) списків. Саме Геннадіївський Список, потрапивши в Україну, став прототипом першої друкованої Острозької Біблії (1581 p.). Крім того, в XVI ст. була видрукувана "Бібліа Руска" білоруса Франциска Скорини (Прага, 1517-1519 pp.) та Пересопницьке Євангеліє (1556-1561 pp.), "Учительне Євангеліє" та "Апостол" Івана Федорова (1568 та 1574 p.).

Відомою є також підготовча праця гуртка митрополита Петра Могили в XVII ст. з видання перекладу Біблії староукраїнською мовою та видання "Псалтирі" Симеона Полоцького 1680 року. У XVIII ст. в Росії був видрукуваний узгоджений з Септуагінтою новий церковнослов'янський текст Біблії -Єлизаветська Біблія (1751, 1756,1757 та 1759 роки).

На початку XIX ст. переклад Біблії російською мовою започаткувало