Тема 5. Метафізика релігії

179

відіграють роль ідеалу, який заперечує невільні стани, є зразком і закликом до наслідування. Виповнювальне релігійне відношення гносеологічно й психологічно є пошуком такого належного, в якому втілюються уявлення про добро, справедливість, свободу, любов, милосердя тощо. Фантазійно виповнюючи суще, ці символи входження людини в світ роблять ідеальне належне взірцем, нормою й метою діяльності особи, сенсом її існування, вектором поривання до цілісності відносного й абсолютного, що в релігійному вимірі означає єднання людини з Богом. Ця особливість релігійного феномену слугує творчим потенціям людини, причому не просто умоглядній спрямованості особи до Абсолюту, а діяльнісній націленості її на Вище.

Нарешті, але зовсім не в останню чергу, сам феномен релігійного немислимий поза вірувальним відношенням. Звичайно, останнє не завжди пов'язане з релігією. Всяка віра як світоглядне явище означає передусім одну з найважливіших здатностей особи освоювати суспільну свідомість у процесі своєї соціалізації. Віра - це "форма і спосіб сприйняття соціальної інформації, норм, цінностей та ідеалів суспільного життя, коли вони, не будучи даними власним практичним чи пізнавальним досвідом, приймаються як очевидні факти чи характеристики об'єктивної даності, сущого і належного; спосіб освоєння досвіду попередніх поколінь, сприйняття сподівань, очікувань та надій щодо майбутнього".² Будучи одним із елементів переконання, віра надає особистості впевненості в собі, основаній на знанні.

Особливістю релігійної віри є її спрямованість на надприродне як абсолютне, довершено-субстанційне, через яке можна виповнювати буттєві стани людини. Релігійна віра, будучи здатністю переживати можливе як дійсне, грунтується не на раціональному, а на чуттєво-емоційному аспекті свідомості. Вона є передусім виразом потреби серця, а не голови, що не принижує її гедоністичної функції, суть якої - давати розраду й обнадіювати, без чого неможлива ніяка діяльність, ні саме поривання до виповнення сущого. Згадаймо євангельське: Христос іде по воді до своїх учнів, він миттєво зцілює тяжко хвору жінку, п'ятьма хлібами вгамовує голод цілого народу - ці оповідання алегорично-повчального змісту символізують віру й надію в те, що знегоди можуть бути подолані навіть тоді, коли хиткий ґрунт утікає з-під ніг, що любов і людяність здолають будь-яке зло. Звичайно, релігійне відношення виключає сумнів і критику, приховує в собі небезпеку абсолютизації історичної обмеженості зразків належного та шляхів до нього, взагалі може перетворюватися в сліпу, фантастичну віру. Проте це не заперечує того, що вірувальне відношення суб'єкта до надприродного є неодмінною, сутнісною ознакою релігії.

Тож, релігія - не лише відображення певних буттєвих станів людини, а й

' Філософський словник. - К., 1986. - С 81.

180

Розділ II. Філософське витлумачення Феномену релігії

мисленне виповнення їх та віра в існування надприродного й можливість через нього впливати на світ. Водночас релігія - це й переживання людиною свого місця в світі, власного ставлення до надприродного та можливості впливу через нього на довкілля. Про це - нижче, коли йтиметься про структуру релігійного комплексу та релігійну психологію. В данбму разі зауважимо, що релігія не зводиться до діяльності як до чуттєво-практичного зв'язку зі світом, у тому числі й з надприродним, оскільки воно постає реально сущим.

Релігійне освоєння світу, на відміну від розумового, характерне тим, що воно здійснюється не винятково у мислячій голові, а й у формі практично-духовної діяльності; в широкому значенні слова - всієї релігійної діяльності, у власному - діяльності культової, тобто в межах релігійного комплексу. Як зазначав Г.Гегель, релігійний процес не завершується в суб'єкті, бо потребує чуттєво споглядального предмета. "Форма, в якій Бог передусім є для нас, -писав він, - це споглядання, уявлення й, нарешті, мислення як таке".³ У спеціалізованому духовному, зокрема умоглядному освоєнні світу, мислительний процес, протікаючи у властивих йому ідеальних формах, безпосередньо не пов'язаний із потребою його практичного виразу. В релігії ж цей процес не лише переживається, потребуючи чуттєво споглядуваного предмета чи дії, а й виражається в практично-духовній діяльності. Спираючись на дані абстрагування, релігійний суб'єкт може мисленно створювати будь-які надприродні образи та ситуації. Однак він не залишається в їхньому царстві, не вони є сенсом його релігійності. Віруючий неминуче повертається до земної першооснови своїх фантазійних образів, бо через них, за їхньою орудною й деміургічною участю шляхом культової діяльності потребує перетворення своїх буттєвих станів. У цьому - альфа й омега всякої релігійності, де культова дія - не одяг думки і почуття, а спосіб їхнього існування.

Зазначене дає підстави сказати, що релігія є таким практично-духовним входженням людини в світ, яке визначається станами її несвободи і полягає у вірі в надприродне виповнення цих станів шляхом культової діяльності. У релігієзнавчій літературі час подеколи дискутується питання: що було першим -погляди, почуття чи обряди, який з елементів релігії є провідним. Залишається поза увагою те, що людина історично виробила різні способи освоєння дійсності, впливу на неї. Якщо філософські, наукові, політичні тощо погляди, будучи продуктом мислячої голови, до часу можуть існувати лише у своїй ідеальній формі, то релігія, а також мистецтво і мораль, репрезентують практично-духовне освоєння світу, коли сприйняття, думання, почування і практичне діяння становлять єдиний план входження людини в світ.

Релігія - цілісність, для якої характерною є динамічна структурованість,

' Гегель Г. Лекции по философии религии // Гегель Г. Философия религии. В 2-х т. - Т. 1.-М., 1976.-С. 293.