Тема 22. Етнологія релігії 629

визнати, що християнство як державна релігія в Х-ХП століттях прискорило кристалізацію етносу Київської Русі. Разом з тим впровадження нової релігії вплинуло на втрату суспільством своєї релігійної, соціальної та культурної єдності. Протягом століть поруч із християнством зберігається язичництво як релігія народних мас, які противилися (свідомо чи несвідомо) християнізації. Наслідком цього є утворення феномена двовір'я, яке своєрідно поєднує язичницькі й християнські елементи у віруваннях народу. Відтак християнство в Україні тривалий час існує у народній (для широких мас) та ортодоксальній (для знаті і кліру) формах. Між релігійним та етнічним виникає конфлікт.

Забезпечити своє успішне й повнокровне функціонування в Україні християнство могло лише за умов включення його в історичний та етнічний контекст. З часом воно набуває етнічних рис як у культовій сфері, храмовій архітектурі, так і у витлумаченні деяких віросповідних положень. Християнство Київської Русі активно включається в етногенез і панує в духовному житті нового етносу, тобто відіграє етнотворчу та етноінтегруючу роль. Завдяки християнству походження русів пов'язується вже із біблійним Яфетовим плем'ям, тобто русичі вписуються в пануючу модель світового розвитку.

Включенню нової релігії в процес національної ідентифікації сприяла специфічність духовності українців, їх душевна архітектоніка. Відомо, що українці характеризуються певним індивідуалізмом, перевагою почуттєвого начала над інтелектуальним та вольовим, прагненням до духовного усамітнення, високою витривалістю і терпеливістю, бажанням мати заступника тощо. Звичайно, християнство вплинуло на українців, змінивши їх ментальність і моральність у відповідності до Христових заповідей. Водночас умови життя українського етносу реформували і саму християнську релігію. Це дає підстави говорити про особливий її тип - Українське християнство. Йому притаманні такі особливості, як соборноправність,. демократичність, софійність, відкритість, побутовість, естетизм тощо.

До XVI ст. християнство в Україні існувало в його східній формі -ортодоксії. В результаті реформаційних рухів, у які була втягнута й Україна, конфесійна єдність була втрачена. Виникла Уніатська церква, з'явилися перші протестантські громади. Відтак християнство поділило український народ за конфесійною ознакою. Поглибилося соціальне розмежування суспільства на основі його релігійної неоднорідності. Народні маси залишилися вірними православ'ю або греко-католицизму, верхи здебільшого належали до католицької або протестантських церков.

У періоди політичної кризи чи деградації життя українського народу провідна роль в етнорозвитку і етноінтеґрації переходила до однієї з християнських церков - православ'я або греко-католицизму. Ці церкви виступа­ють у цей час єдиним провідником національної ідеї, інтеграції всіх національних сил, сприяючи індивідуалізації українського етносу. Кризові епохи в українській

630 Розділ IV. Суспільствознавче витлумачення феномену релігії

історії закінчувалися національним і релігійним відродженням. Вони, як правило, в України збігалися, живлячи, стимулюючи й активізуючи один одного.

Наявність декількох церков в Україні часто призводило до появи міжконфесійних суперечок. Вони, поляризуючи український народ, стримували процес національної інтеграції і самовизначення, робили Україну легкою здобиччю для різних держав і церков. Відтак християнство слугувало засобом соціального і національного поневолення народу. Водночас воно було й засобом його боротьби проти соціального і національного гноблення, оскільки відігравало роль фактора, що сприяв збереженню українського етносу як такого. Саме конфесійна строкатість не дала можливості українству повністю зросіянитися чи полонізуватися.

Впродовж більшої частини української історії у народу відсутнє абсолютне поєднання релігійного або конфесійного "МИ" з "МИ" національним. Поступово відбувалася підміна національного почуття релігійним. Після підпорядкування Київської митрополії Московському патріархату православна Церква перетвори­лася на засіб денаціоналізації українців (заборона на національну мову богослу­жіння, на книжки київського друку, український обряд хрещення тощо). Оросія-нення православ'я призвело до знищення в українців їх національного почуття, підміни його конфесійним. Протиставлення релігійного "МИ" національному негативно позначилося на динаміці національного "МИ" українців. Православ'я призводило до деградації етнічної самосвідомості українців, до внутрішньонаціональних чвар на релігійній основі. Водночас і греко-католицизм з його орієнтацією на вселенськість християнства інколи втрачав національні обриси, розмиваючи українську специфіку кафолічною вірою або уніфікуючи етнічну своєрідність обрядової діяльності до всезагальних католицьких форм.

Експерименти з українцями в духовній сфері тривали і в атеїстичні часи, коли вони були відлучені від будь-якої релігії. Відібравши мову і національні вияви релігії - ці основні індикатори етнічної належності, радянська держава майже знищила в такий спосіб етнічність українців. Незважаючи на всі катастрофічні злами в духовній історії, лише завдяки національній свідомості окремих представників народу, його душі та зафіксованій у народну творчість ментальності етнос зберігся. Етнічне у взаєминах із релігійним виявилося сильнішим. Воно змогло інкорпорувати, інфільтрувати, знейтралізувати чужі ідоли та ідеали всупереч дезінтегративній та асиміляційній діяльності окремих церков.

Все це та багато іншого свідчить про те, що національне і релігійне в історії українського народу тісно пов'язані. Аналіз сучасного духовного стану українського суспільства підтверджує їх історичну взаємозалежність, дає можливість констатувати складність етнорелігійних проблем в Україні, а водночас шукати й знаходити шляхи їх розв'язання, які збережуть міжетнічний і утвердять міжконфесійний мир у нашій державі.