Тема 23. Релігія як моральне явище 643

Відзначимо, що тут є певні відмінності між різними типами релігій. Ми ж зупинимося лише на тому розумінні, яке властиве іудейсько-християнській традиції, яка є поширеною у нас. Особливість цю виокремив сам Ісус Христос у своїй заповіді любові.

По-перше, треба жити для Бога, любити його, благоговіти перед ним, служити йому. Насамперед це здійснюється у молитві, яка з релігійно-богословської точки зору є містичним спілкуванням людини з Богом. Це спілкування здійснюється також і в формі участі в богослужінні, виконанні ритуальних дій. Ефект психологічного впливу тут посилюється взаємозв'язком віруючих - співучасників ритуалу, естетикою богослужіння. Релігія в сприйнятті віруючого виступає як урочисте "доповнення" земного світу і буденного життя. Вона надає цьому життю того смислу, якого воно без орієнтації на Бога і спілкування з ним позбавлене.

По-друге, треба у своїх взаєминах з людьми, життєвих вчинках, поведінці керуватися принципами і настановами, освяченими божественним авторитетом: заповідями, повчаннями Нагірної проповіді (в християнстві), всією релігійною "наукою життя". По суті йдеться про дотримання тих моральних норм, які історично засвоєні людством. Зведення їх до божественного першоджерела надає їх виконанню смисложиттєвого значення: жити "по-Божому" - це виконувати своє земне призначення, виправдовувати своє існування. Будь-яка добра, корисна для людей справа, включаючи й те, що називається "соціальним служінням", в цій традиції осмислена як виконання Божої волі, "доручення від Небес", навіть як свій "хрест". Завдяки цьому вона виходить за межі просто житейських повсякденних справ і обов'язків, набуває вищого смислу, оскільки включається в здійснення Божого промислу, а відтак і визначає сенс власного життя.

Найбільш привабливим для віруючих людей є вчення про вічне життя, тобто життя після смерті. Зауважимо одначе, що екзистенціально-психологічні передумови такого ставлення до проблеми безсмертя були не однаковими у різні епохи і в різних культурно-історичних цивілізаціях. Так, у стародавньому Єгипті культ мертвих посідав визначне місце і тут вживалися різні ритуальні заходи, зорієнтовані на те, щоб забезпечити продовження життя після смерті. Пам'ятками цього і є славнозвісні єгипетські піраміди. У древньому іудаїзмі не було вираженої ідеї особистого безсмертя. Вона з'явилася дещо пізніше. На першому плані було продовження існування і благополуччя народу. У стародав­ніх греків панувало уявлення про безрадісне перебування померлих у царстві тіней. Відзначимо, що античній греко-римській культурі взагалі не було прита­манне трагічне сприйняття смерті (згадаємо тут принагідно смерть Сократа).

Із занепадом античного світу, "автономізацією" життя, коли індивід випав Ь суспільної цілісності, сформувалося усвідомлення самоцінності особи, питання про посмертну долю стало предметом роздумів, набуло особливої гостроти.

644 Розділ IV. Суспільствознавче витлумачення феномену релігії

Християнство у своїй "науці життя" ставить це питання на одне з найперших місць. Вічне життя - ось що обіцяє віруючим в нього Син Божий Ісус Христос. Апостол Петро, звертаючись до нього, промовляє: "До кого ми підемо, Господи? Ти маєш слова життя вічного. Ми ж увірували та пізнали, що Ти - Христос, Син Бога Живого!" (їв 6: 68-69). Очевидно, що тут виражені настрої і сподівання досить характерні для людей не тільки євангельських, а й наступних часів. Воскресіння з мертвих Ісуса Христа - центральна євангельська подія, бо вона провішує загальне воскресіння і вічне життя. "Коли ж бо Христос не воскрес, тоді віра ваша даремна... Та нині Христос воскрес із мертвих, - первісток серед покійних. Смерть бо через людину, і через людину воскресіння мертвих. Бо так, як в Адамі вмирають усі, так само в Христі всі оживуть" (І Кор. 15:17,20-22).

Яка ж "образна реальність" потойбічного безсмертного життя? Уявлення про неї змінювалися залежно від культурно-історичних обставин і особливостей релігійних систем. Так, в ісламській традиції райське життя зображувалося як безперервні чуттєві насолоди. В християнській воно мало більш абстрактний характер. Проте у будь-якому варіанті уявлення про зміст і характер безсмертя не дає задовільної відповіді на питання про його смисл. Адже вічність, як позачасовість чи "блаженний спокій", - це те ж саме, що й небуття, бо єдине буття, яке ми знаємо, - це активність, діяльність, постійне прагнення до певної мети. Якщо ця мета абсолютна і якщо вона досягнута остаточно, то немає для чого жити і життя на цьому кінчається. Відтак залишається вірити в якесь позачасове "наджиття", можливо що у формі якогось злиття з Богом, як цьому вчать деякі релігійні системи. Тому "блаженний той, хто вірує".

Віра в безсмертя має ще й суттєве етичне значення. Йдеться про те, що в людському житті дуже багато страждань, зла і несправедливості; здебільшого зло залишається не покараним, а добро - не нагородженим. Етична ж свідомість вимагає кінцевого торжества добра. Забезпечити ж це може тільки всесильний Бог як уособлення Любові, і якщо не в цьому житті, то в наступному, тобто після смерті.

В народній свідомості віра в Бога була не вірою рабства (це надто однобічна її характеристика), а вірою в найвищу цінність і святість Добра. Вона справді була здатна стимулювати добру поведінку і ставити психологічну перешкоду перед злими вчинками. Власне, найвища вимога Бога до людей: "Поспішайте робити добро!" В цьому - самодостатній смисл життя. Самодостатній в тому розумінні, що для розвинутої моральної свідомості тут немає потойбічної мети і не потрібні зовнішні стимули - надія на нагороду, страх перед покаранням. Такі стимули не є по суті моральними. Вони, власне, порушують чистоту моральної свідомості, вносять в неї момент егоїстичного розрахунку. Момент егоїзму взагалі властивий людині, бо ж, природно, кожен любить саме себе і бажає собі щастя й добра. Визначаючи це, Біблія дає заповідь "любити ближнього свого, як самого себе" (Лев. 19:18). Повторюючи цю