Тема 27. Християнство в контексті сучасності

739

Церкви про подружжя, тілесність, жіночість і чоловічість; крах започаткованої в XVI-XVII ст. євангелізації Китаю та Індії через негативне ставлення віронавчальної влади Церкви до інкультурації, євангелізації культури, звичаїв, традицій, ментальності народів цих країн; привласнення Церквою права судження про правомірність і правильність поглядів в природничих науках, найбільш трагічним наслідком чого була справа Галілео Галілея; інтегральна позиція церкви щодо сучасності, в результаті якої Церква, вбачаючи загрозу з боку лібералізму і соціалізму, протидіяла їм замість того, щоб конфронтацію вести з позицій Євангелія й історії; полювання в XVII ст. на відьом, яке, навіть за найскромнішими підрахунками призвело до загибелі ста тисяч осіб; неправомірні трактування влади церкви, перевищення нею службового призначення, що призводило до війн і людських жертв; теорія хрестових походів, масове вбивство людей задля повернення святих місць; недовірливе і навіть вороже ставлення до екуменізму протягом ста минулих років.

Сучасними реформаторами в католицизмі ставиться питання щодо ступенів довіри до авторитету Церкви в більш широкій площині: яке теологічне вчення Церкви можна вважати "безпомилковим", а яке "автентичним"? Це стосується насамперед авторитету єпископів і їх ролі у формуванні католицької теології. Загалом робиться висновок: "У житті Церкви ми найчастіше стикаємося з автентичною наукою, щодо якої немає впевненості, чи вільна вона від помилок. Це стосується поглядів єпископів, енциклік і повчань пап".¹

Розвиток аджорнаменто. Можливість вільної дискусії з питань, які становлять основу віровчення церкви, започатковано на її Ватиканському Соборі (1962-1965 pp.). Цей Собор, на якому відбувалася запекла дискусія між консерваторами і модерністами, взяв курс на аджорнаменто, тобто оновлення, осучаснення (італ. aggiornamento) Церкви.

Гасло аджорнаменто висунув Іван XXIII, вказуючи, зокрема, в енцикліці "Mater et magistra" - "Мати і наставниця" (1961 p.), що сучасна ситуація значно відрізняється від умов життя в минулому. З цього зроблено висновок: Церкві не можна зупинятися на формах і методах діяльності, які склалися протягом довгої її історії. Починаючи процес аджорнаменто, папа Іван ХХШ і його наступник папа Павло VI наштовхнулися на опір церковних консерваторів, які вважали, що реформи, скеровані на осучаснення і подолання кризи Церкви, по суті сприятимуть поглибленню цієї кризи і спричинять вибух критики в католицькому світі. З іншого боку, аджорнаменто ставилося під сумнів і найбільш послідовними та радикальними церковними реформаторами. Останні вважали, що реформи II Ватиканського Собору зовсім недостатні, половинчаті, що Собор був надто компромісним.¹

Нинішній папа Іван Павло II ставиться до ідеї аджорнаменто з великою

¹ Znak. - Krakow, 1996. - №8. - S.129.

740

Розділ V. Релігія і сучасність

стриманістю. Незважаючи на те, що він вніс в теорію і практику сучасної католицької церкви нові позитивні елементи, однак понтифік все ж вважає, що радикальне осучаснення церковних інститутів не потрібне і навіть шкідливе.

Соборні отці усвідомлювали, що людство чекає від Церкви нового послання. На це вони відповіли конституцією (схема XIII "Про Церкву в сучасному світі"), центральними для якої стали питання соціального вчення. Насамперед в ній знаходимо нетрадиційне для Церкви поняття "єдності віруючих як Божого народу і світу". Це було виявом відкритості до світу, примиренням зі світом. Такий підхід викликав жвавий інтерес, серед віруючих і Церква прийняла тезу про поступове зрівнювання і остаточну ліквідацію соціальної та економічної нерівності на грунті правильної інтерпретації розвитку - поза протиставленням капіталізму і соціалізму. Вводилося нове поняття подвійного виміру і значення розвитку: з одного боку, розвиток розглядають як задоволення потреб матеріального порядку, а з другого - інтелектуального, морального, духовного і релігійного. Такий підхід має на меті подолання традиційних протиріч між виробником і споживачем, а також дискримінації, що зневажала людську гідність.

Соборна конституція висловилася за гуманістичне розуміння розвитку суспільства. Церква засвідчила чуйність до нерівності й несправедливості, зокрема щодо проблем так званого "третього світу". З боку Церкви посилюється вимога персоналістського об'єднувального "виправлення" економіки, щоб домінували потреби та інтереси людини як кінцева мета, центральний об'єкт і головний чинник розвитку. Віронавчальна влада Церкви вперше так урочисто, широко і однозначно висловилася про суто світські аспекти християнського життя.

Відтоді поняття "розвитку" постійно домінує в соціальному вченні Церкви, все більше поглиблюючись в папських енцикліках. У "Populorum progressio" -"Прогрес народів" (1967 р.) висовується поняття розвитку у значенні переходу від знедоленого, убогого життя до більш гуманних умов, які забезпечуються знаннями, надбаннями культури, повагою до людської гідності, визнанням вищих цінностей і Бога. У "Laborem exzercens" - "Займаючись працею" (1981 р.) знаходимо "центральний ключ" вирішення соціального питання - людську працю. Базуючись на цьому "фундаментальному вимірі людського існування", автор енцикліки розглядає всі інші аспекти суспільно-економічного життя, включаючи технологічний та культурний. Енцикліка "Турбота про соціальну дійсність" (1987 р.) засвідчила, що папа Іван Павло П обстоює думку про те, що соціальний прогрес не може обмежуватися лише збільшенням благ і послуг, тобто тим, що є у володінні, а повинен водночас сприяти повноті "буття" людини. Спосіб подолання перешкод до розвитку віронавчальна влада Церкви вбачає у суспільній солідарності, яка протистоїть боротьбі класів і насильству, утверджує цивілізацію любові, єдності всіх людей і народів. Підсумком в